– Синок, я розумію, ти втомився. Але зберися. Зараз у тебе буде англійська, потім ще – капоейра, а тоді – одразу додому.

Синок позіхав і міцно тримав у руках іграшкового динозавра, поки мама знімала з нього теплі штани.

– Це алозавр, – раптом вирішив малий познайомити мене зі своєю іграшкою, – усі думають, що це тиранозавр, а насправді – це алозавр.

– Круто, я теж помилково подумала, що це тиранозавр. Вони дуже схожі.

– Ну, мабуть, схожі, тільки не дуже. Вони всі тероподи, але це зовсім різні динозаври.

– Синок, тьоті не цікаві твої динозаври.

– Чому ж, мені цікаво.

– Розумієте, нам треба ще німецьку повторити. Він усе забуває, усе забуває… Нічого в голові не тримається. Сьогодні взяв і на малюванні забув свою папку, я мусила потім віддати його на танці й бігти знову в художку, щоб забрати папку.

Малий позіхав. І дивився під ноги. За мить у нього починався черговий за сьогодні урок.

– А ви вже вибрали собі школу?

Читайте також: Как ходить на концерты, в музеи и в театр с детьми – рассказывает детский психолог

Я аж розгубилася, адже свою школу закінчила давно, і слава Богу. Ледь дотумкала, що то мене ототожнили з чиєюсь дівчинкою, яка чекала на стільчику поряд. Я їй пояснила, що та дитина не моя. У ту ж мить на обличчя жінки впала тінь підозри – так, чого доброго, і в маньячки запишуть. Мусила розказати, чому я тут, чого чекаю, що таки маю дитину дошкільня, школу ще не вибрали, маємо намір подати в кілька найближчих до дому, а там як пощастить.

Здається, я стала найбільшим розчаруванням цієї втомленої, але такої завзятої мами. Вона довго не могла повірити, що у світі існують люди, які живуть не в елітних районах, водять дітей до державних садків і не мріють віддати дитину до якоїсь прославленої академії якогось академічного розвитку дітей.

– Ми ще в два роки пішли на курси англійської; у три пішли на танці. Він так нив перед уроками… Але це ж треба, це ж розвиток. А потім вирішили, що треба ще французьку й німецьку. Ледь знайшла садочок, де вихователі справжні французи. Я знала, у яку школу ми підемо, ще коли він тільки повзати почав. Там дуже хороша школа. Складно потрапити й дорого, доведеться возити через усе місто, але школа дуже хороша. Там ввели в них фехтування.

Так ми мусили ще й на фехтування піти, а в садочку сказали, що він кволий і з дрібною моторикою проблеми. Уявляєте? Записалися ще й у художку. А він зовсім невдячний: то на фехтуванні ляже й лежить на матах і нічого не хоче робити. Мабуть, тренер поганий – він навіть не зганяє його. А на художці аби щось толкове малював – одні каляки-маляки й динозаври. Французьку вчити не хоче в садочку, то записали додатково на курси французької. На німецькій мовчить або сміється.

А вчителі зараз теж такі – нічого не заставляють. Нічого. Їм гроші платиш, а вони навіть ніхто не гаркне, щоб заставити його працювати. А нам наступного року в школу. А туди ж іще вступити треба, а в нього тільки динозаври в голові. А ваша куди ходить?

– На англійську.

– І все???

Я таки точно була найбільшим розчаруванням у її житті – ніхто не міг її зараз дужче травмувати своєю материнською недбалістю, ніж я. У ту ж мить вона вихопила телефон і почала щось у ньому шукати, а я полегшено видихнула. Бо мені чомусь фізично боляче було слухати історію життя того хлопчика: оці безупинні курси, уроки, заняття – тоді, коли хочеться роздивлятися динозаврячі зуби, запускати папірці з балкона, нюхати дерево або довго дивитися, як котиться дощ віконним склом.

Читайте також: "Можно я не пойду в школу": почему детям тоже нужны "дни психологической разгрузки"

Це вже потім я почну вагатися й думати, що, мабуть, я таки погана мама, і колись таки скажу подрузі про це. А вона розсміється і скаже, що так, я – погана мама, адже не задовбала з народження дитину своїми вимогами, своїми мріями і своїми планами. А інша скаже, що всі ми в чомусь погані мами, бо як би не старалися, все одно наші діти підуть говорити про нас із психотерапевтами.

Діти-проекти, я не знаю якими вони виростають. Скільки в них поміщається щастя, а скільки любові, які міри успішності пізнають вони у своєму житті. Хто вони, діти-проекти, як їм літається на батьківських крилах?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram