Колись тут, десь верст на 18–20 вище за Київ по Дніпру, був один із найславетніших монастирів української землі. Попередником його вважається обитель біля Вишгорода ще домонгольської доби, з кам’яним Спаським храмом ХІІ ст. За часів Батия її зруйнували, а потім ченці опанували Межигірське урочище та спорудили там церкву понад Дніпром.

У XVII столітті тут уже був чималий комплекс Спасо-Преображенського монастиря. Не раз він страждав від пожеж, але незмінно відроджувався – насамперед завдяки тому, що до нього були вельми прихильними українські козаки. Гетьмани, ще від Богдана Хмельницького, сприяли обителі значними пожертвами, а Січ Запорізька вважала Межигірський Спас своїм військовим монастирем (іноді його називали "Запорізькою лаврою"). Саме звідси призначали священиків на Січ. Тут-таки лікували покалічених січовиків, а старі, знесилені козаки на схилі років знаходили тут притулок.

Коли ж не стало Січі – припинив існування й монастир. Катерина ІІ в 1786 році закрила його, перетворивши на казенний шпиталь. Наступного року цариця була в Києві та схотіла помилуватися мальовничою обителлю. Але нога її сюди не ступила, бо якраз напередодні цього блюзнірського візиту, вночі, Межигір'я раптово згоріло!

Кам'яні будівлі усе ж удалося відновити після пожежі. Проте вже не для монастиря, бо на терені Межигір'я вирішили створити фаянсову фабрику (неподалік виявили чималі поклади високоякісної білої глини – каоліну). У першій половині ХІХ століття ця фабрика була доволі потужною, її вироби були відомі широкому загалові.

Читайте також: Що там у Межигір'ї. ФОТОРЕПОРТАЖ

У ці часи сюди навідувався Тарас Шевченко, котрий згадував "Межигірський Спас" у своїх творах. Залишився його малюнок олівцем 1843 року:

Ми бачимо тут соборний Спасо-Преображенський храм (у центрі), зведений ще а 1670–1680-х роках, а також церкву Петра і Павла та дзвіницю, що їх було збудовано в 1772–1774 роках коштом Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Січі.

Згодом фабрика занепала, й уже в 1860-х роках уперше розглядали питання про продаж Межигір’я у приватну власність. Православна громадська думка вельми цим обурювалася – насамперед з огляду на те, що за таких обставин фабрика на святому місці може (ач, який жах!) перейти під оруду підприємців-євреїв. Утім наступними роками вдалося відновити тут чернецьке життя. Спочатку, з 1886 року, патронат над Межигір’ям здійснював чоловічий Свято-Троїцький (Іонинський) монастир, а 1894-го тут було влаштовано жіночу обитель, підпорядковану Києво-Покровському монастиреві.

Від цього часу лишилося чимало поштівок, на яких зображено краєвиди Межигір’я. Загальний вигляд:

Монастирські будівлі:

Тут у центрі бачимо, зокрема, класицистичний портик колишнього "братського корпусу" – наслідок реконструкції, що її здійснював на терені Межигірського комплексу в 1810-х роках, після чергової пожежі, відомий архітектор Іван Кедрін.

Читайте також: Чому в Межигір'ї варто побувати кожному

Святість і багата історична пам'ять цього місця разом із чудовою природою та мальовничими краєвидами сприяла численним відвідуванням. Чимало киян користувалися тут дачними приміщеннями, які в оренду надавав монастир. Для зручності сполучення в Межигір'ї діяла пароплавна пристань.

...У радянські роки обитель, як водилося, було ліквідовано. Натомість спробували відновити традиції керамічного виробництва. 1923-го тут було засновано художньо-керамічний технікум (із 1930 року – інститут), в якому працювали провідні майстри ужиткового мистецтва. Мистецтвознавець Федір Ернст зазначив, що цей заклад "своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР".

Комплекс у ті роки в основному зберігав попередній вигляд, про що свідчить поштівка межі 1920–1930-х років:

На звороті написано: "Околиці Києва. Межигір’я. Загальний вигляд навчального керамічного комбінату". Як бачимо, цей "комбінат" не заважав монастирським будівлям лишатися неушкодженими. Той-таки Ернст 1930-го зауважив: "Зважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати державний культурно-історичний заповідник".

Проте не так сталося, як гадалося. Коли Київ 1934 року зробили столицею республіки, переведеним сюди з Харкова урядовцям упала в око чудова місцина. Невдовзі старовинний комплекс перестав існувати. На його місці було влаштовано урядову резиденцію.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram