19 березня 2014 року: "Мій потяг рушив. Їду на Київ. Рівно 3 тижні провів у Криму. Все, що я тут побачив назавжди закарбується в пам'яті. Якщо все і далі буде так, як є тут, такого світу, як був, більше не буде. Але усі ми ще маємо трохи часу, щоб провести його з рідними і близькими нам людьми".

Цей пост написав рівно 5 років тому. Я їхав в потязі і намагався усвідомити те, що побачив і пережив. А зараз спробую розказати.

В Крим приїхав 26 лютого 2014 року як кореспондент газети. Протягом наступних трьох тижнів на власні очі бачив як анексували півострів. В цей день Верховна рада Криму вже була захоплена. Проходив великий проукраїнський мітинг під парламентом. Було абсолютно незрозуміло, що відбувається. Ми дивились на міліцію і не знали, чию сторону вони зайняли. ДАЇ блокували центр Сімферополя і не могли відповісти притомно на жодне питання. Здавалось, що вони самі ще не знають, за кого вони.

Перші "зелені чоловічки"

Вже наступного дня все стало зрозуміліше. Того дня я вперше побачив "зелених чоловічків". Один з підрозділів демонстративно висадився біля аеропорту Сімферополя. Це був абсурд. Вони ходили по парковці біля аеропорту. Не відповідали на питання журналістів. А через декілька годин завантажились у Камази і поїхали. Новини про "зелених чоловічків" з'являлись регулярно то тут, то там. Їх бачили то біля військових частин, то в Сімферополі, то в Севастополі. Здавалось, що це одна й та сама рота їздить по всьому Криму. Демонструє свою присутність так би мовити. Що це не так стало ясно ще через день.

З самого ранку "зелені чоловічки" заблокували декілька кварталів навколо парламенту Криму. У Сімферополі проходила велика проросійська акція. Того ж дня Рада федерації дозволила Путіну вводити війська в Україну.

Читайте також: Навіщо російські окупанти затримували архієпископа Климента

Я був шокований і відмовлявся вірити в те, що відбувається. Тільки наступного дня зрозумію, що почалась війна.Бажання було єдине: купити квиток на потяг і поїхати додому. Часом складалось враження, що усі мешканці Криму справді хочуть приєднатись до Росії. В російських ЗМІ активно обговорювали плітки про те, що 26 лютого на акції в Криму проукраїнські активісти вбили громадянина Росії. Так підігрівалась ненависть до усього українського. Ще до вечора мені вдалось з'ясувати, що це брехня.

Масові проукраїнські настрої в Криму до анексії

За пару днів усі потрошку оговтались. А головне – оговтались місцеві. Не вірте, коли вам розповідають, що кримчани вітали і підтримували анексію. Я особисто бачив, багато проукраїнських акцій. Десятки, сотні, а іноді і тисячі людей виходили з українськими прапорами. Розкажу тільки про ті акції, на яких був.

3 березня близько півсотні мешканців Сімферополя вийшли до головного управління військ берегової охорони Криму.

7 березня близько півтори сотні кримчан в парку Шевченка вийшли на антивоєнний мітинг, за єдність України.

8 березня декілька сотень кримчан вийшли на суботник в парк біля музичного училища з лозунгом "Хочемо вимести окупантів з нашої землі". Того ж дня пройшла ще одна велика проукраїнська акція біля кінотеатру Сімферополь. В ній взяли участь близько 2 тисяч людей.

9 березня я був свідком двох акцій: зранку близько 100 жінок з дітьми стали в живий ланцюг миру, а після обіду пройшла велелюдна акція в парку Шевченка, присвячена річниці з дня народження Кобзаря. Ці акції були виключно ініціативою місцевих жителів. Ніхто з політиків не взявся координувати їх. І мешканці інших областей не поїхали підтримувати кримчан.

Такі акції проходили регулярно. Але вже в 13 березня стало зрозумілим, що призначено референдум і що він відбудеться.

Читайте також: Кримське рішення Путіна гарантувало Росії неминучу ганьбу

Місцеві активісти прийняли рішення бойкотувати "волевиявлення". 13 березня активісти вийшли на вулиці і закликали місцевих жителів не ходити на референдум. 14-го вони вийшли до військкомату з вимогою звільнити заручників... вже тоді люди почали зникати. Що цікаво: українські правоохоронні органи і суди брали в цьому участь. Міліція затримувала проукраїнських активістів, а суди заарештовували їх.

Остання проукраїнська акція, яку я бачив на власні очі, була 18 березня. Ми прийшли до управління МВС і вимагали знайти зниклих і викрадених людей. На той час їх було вже 14. Потім пішли до будівлі СБУ, але на ній вже висіла інша вивіска: Служба безпеки республіки Крим. До нас вийшов сбушник і почав погрожувати: за вашою діяльністю слідкують, ваші біографії знають. Тоді остаточно стало ясно, що зі стороною, на яку працюють тут вже визначились.

Хто анексував Крим? Це очевидно!

Крим недуже хотів у Росію! Як же так тоді трапилось, що за якихось три тижні півострів анексували? Відповідь дуже проста: "зелені чоловічки", яких там нібито "не було".

І знову тільки ті приклади, які бачив сам. 4 березня очікували штурм Управління берегової охорони. Штурмувати погрожували нібито сили самооборони. На ділі ж за рогом вулиці стояли два Камази з "зеленими чоловічками" і ніякої самооборони не було і близько.

І ще кілька прикладів. Саме "зелені чоловічки" напали на нас 6 березня. Вони зупинили нашу машину, поклали нас обличчям в капот, погрожували зброєю і прокололи колеса.

8 березня на нас напали біля військкомату і відібрали флеш-карти з фотоапаратів.

9 березня одразу після акції ми поїхали в Євпаторію в 55-й зенітно-ракетний полк. Їм погрожували штурмом. Мене просто вразив заступник командира полку. Він тоді сказав нам:

Якщо нас штурмуватимуть, може вибухнути пів Євпаторії. У нас стільки вибухівки.

Звісно, новина про це з'явилась вже за півгодини. До ранку частину ніхто не чіпав. А вже 10 березня з ними вступили в переговори. Пообіцяли не штурмувати.

Ще один приклад того, що російські військові брали активну участь в анексії Криму. У Перевальному блокували бригаду берегової охорони. Це був той випадок, коли підрозділ був готовий дати відсіч. В мережі є декілька відео, на яких військовослужбовці бригади танцюють під музику духового оркестру. А в цей час за парканом частини табором стали російські війська і техніка. Чисельністю до батальйону.

Читайте також: Какой будет крымская тактика Москвы после выборов в Украине

Звісно, зараз з українською армією такий фокус не пройде. Зараз навіть смішно подумати, що біля паркану морпіхів, десантників чи мотострілків хтось стане табором. Але тоді командирам частин від командування надходив тільки один наказ: тримайтесь, хлопці. Причому команди віддавались скайпом. Зв'язок росіяни блокували.

Останній інцидент, про який я б хотів розказати, трапився з нами 14 березня біля того ж військкомату в Сімферополі. На нас знову напали. Цього разу в мене забрали фотоапарат. В цей день я бачив, як автобусами привозять молодих людей. З одним з них я зав'язав розмову. Як виявилось, він приїхав з якихось далеких околиць Росії. І приїхав вбивати "хохлів". Я намагався говорити з ним говорити про якісь права людини, закони і міжнародні договори. Він відповів, що фашист і срати хотів на усі наші ліберальні цінності.

Проросійські збіговська в Криму

Декоративні проросійські мітинги котились Кримом постійно.

Я пробував говорити з людьми, які підтягувались на ті мітинги. Одні казали, що хочуть в Росію "тому що вони рускіє", інші – бо хочуть померти в Росії, треті – боялись фашистів. Один чоловік взагалі сказав, що не хоче "кредит Коломойському віддавати".

Більше всього на мітингах було росіян, яких організовано завозили.

Відчуття безвиході накривало постійно. Не відпускали думки про тих місцевих, яким просто нікуди було їхати. Про те, що треба спробувати хоч щось зробити. Хоча б розказати про те, що відбувається в Криму.

А тим часом поступово місцевих людей готували до референдуму. Розвішували плакати. Агітки.

І 16 березня настало. Дивитись за перебігом референдуму я поїхав у Керч. Дорога довга. Приїхав туди близько першої. На жодній дільниці для голосування я не бачив більше ніж 2-3 людини. Серед наглядачів сиділи люди в камуфляжі, вони ж одночасно були й охороною. А голови комісій – так, були там такі – доповідали про явку понад 80%.

Після референдуму усе стало ясно. Українські частини, які ще хоч якось тримались, почали брати штурмом одну за одною. Потім – кораблі…

Крим був анексований.

19 березня їхав до Києва. Їхав і намагався усвідомити, що відбулось. Навіть тоді я до кінця ще не вірив в те, що відбувалось. Але розумів, що світ навколо змінюється прямо на моїх.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram