Як відомо, восьмого березня у Києві відбувся Марш жінок. Учасники Маршу, участь у якому брали і чоловіки, заявили, що підтримують ухвалення Стамбульської конвенції, закликають, зокрема, дати жінкам захист від насильства, надати рівні можливості для них і скасувати гендерні стереотипи. На сторінці Маршу у Facebook було заявлено: «Ми виступаємо проти ультраправового, домашнього, сексуального, економічного та психологічного насильства. Ми виступаємо проти тиску та насильства патріархального устрою». Одночасно маніфестували й противники Маршу. Вони тримали плакати з гаслами: «Бог! Батьківщина! Патріархат!», «Фемінізм руйнує українські родини» та «Сучасний фемінізм спотворює Богом закладений образ жінки» і прапори, зокрема, з символікою руху «Традиція і порядок». Поліція діяла активно й ефективно, не допустивши масштабних зіткнень і затримавши кількох ревних прихильників традицій.

Такого штибу повідомлення рознесли інформагенції України. А це значить, що наступного тижня вони будуть відтворені більшістю газет. Але ніхто, здається, не поставив елементарне запитання: а що таке українські традиції і що насправді захищають ті, хто вважає себе їхніми оборонцями? І ще одне, яке випливає з першого: скільки часу потрібно для того, щоб певний суспільний феномен, породжений із самого національного «тіла», ба більше: будівничими нації, мав право зватися традиційним, з іншого боку, чи можна вважати українськими національними традиціями щось накинуте ззовні чи виникле як наслідок суспільної деградації за умов колоніального панування?

Читайте також: У жінки повинна бути "нормальна" професія? Не слухайте нікого

Не будемо заглиблюватися в глибини століть, хоча все ж варто згадати спостереження Павла з Алеппо, зроблені ним під час подорожі церковних ієрархів Близького Сходу через Козацьку державу Богдана Хмельницького до Москви – що діти обох статей тут грамотні та що для дівчат є спеціальний навчальний заклад, де вони вчать філософію, латину і співи по нотах (до речі, те, що українська юнь уміла співати по нотах, зафіксовано і тогочасними художниками). Чи треба пояснювати, що жіноча грамотність є передумовою жіночих прав? Колоніальні ж часи, особливо коли більшість українських земель опинилися у володінням Російської імперії, коли було запроваджене кріпацтво (фактично – рабство), коли офіційно селянськими «душами» стали вважати лише осіб чоловічої статі, коли система народної освіти зазнала ледь не повного краху, далися взнаки – неминуче запанував патріархат. Більшою чи меншою мірою, залежно від станової належності, проте запанував. Та й на Галичині й Буковині, попри значно більшу індивідуальну свободу селянства та шляхетства, вистачало проблем – освічені верстви українського населення за умов колоніального тиску посилено онімечувалися й полонізувалися (ось приклад: Осип Домінік Гординський де Федькович – таким було повне ім’я Юрія Федьковича…), носіями українських («русинських») традицій залишалися сім’ї греко-католицьких і православних священиків, а це з неминучістю сприяло архаїзації суспільства та його патріархатності…

Утім, хоч і запізняла, але модернізація та процеси націєтворення так само неминуче ініціювали і жіночу освіту, і рух за права жінок. Першими – можна сказати «практичними феміністками» – були десятки учасниць українського народницького руху та партії «Народна воля» у 1870-80 роках. Так, це була партія, яка діяла по всій Російській імперії, проте лідер партії, учасник «громадівського» руху Андрій Желябов не випадково називав своїх колег по Виконавчому комітету «переконаними автономістами» і вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Воно й не дивно – надто вагомим був український чинник у цій партії. На уламках імперії мав постати «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області-держави, а всі охочі нації мали отримати право на незалежність. Вся ж влада має бути передана «Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів». Тобто малася на меті реалізація чи не головної тогочасної вимоги феміністок і суфражисток світу. І не випадково жінки-українки у «Народній волі» мали рівні права з чоловіками – вони тримали підпільні друкарні, організовували робітничі союзи, писали популярні брошури українською мовою, зрештою, були членами Виконавчого комітету. Марія Ковалевська, Софія Богомолець, Надія Сигида, Анна Макаревич, Софія Перовська – це тільки найбільш знані серед них. Рівноправні в житті та смерті – на шибениці, за ґрати, у заслання їх відправляли нарівні з чоловіками.

Але це все ж була здебільшого «робота на чужому полі», як пізніше висловилася Леся Українка. Робота, в якій загинула фізично чи духовно ціла генерація найкращого українського жіноцтва, а Російська імперія вистояла…

Відтак починається розвиток власне українського жіночого руху, який наприкінці ХІХ століття дав пагони фемінізму, що відрізнявся (як і чеський чи польський) від західноєвропейських стандартів своїм акцентуванням національного питання. Прикметною у цьому плані стала роль Олени Пчілки як «матріарха українського націоналізму», за влучною формулою О.Забужко.

Далі переповідати історичні сюжети, мабуть, не варто. Зазначу лише, що з 1880-х на Галичині, а з початку ХІХ століття – на підросійській Україні виникають власне феміністичні організації. Леся Українка, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Христина Алчевська-молодша – то вже були питомі феміністки, що започаткували відповідні традиції в літературі та суспільних процесах. Одним із наслідків їхньої діяльності стало обрання в 1917 році низки жінок до Центральної Ради; спочатку їх налічувалося 6, згодом 15, а станом на 8 серпня 1917 року, членами Ради була вже 21 особа жіночої статі. Шестеро з них представляли національні меншини (Українська революція втягувала і їх у процеси набуття жінками політичних прав). Серед найвідоміших жінок Центральної Ради – Зінаїда Мірна (голова комітету у справах біженців, член Малої Ради), Софія Русова (при Генеральному Секретаріаті УНР очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання секретаріату освіти), Людмила Старицька-Черняхівська (голова видавничого департаменту секретаріату освіти, член Малої Ради), Марія Грушевська (член комісії підготовки статуту автономії України). Нагадаю, у США жінки стали суб’єктами загального виборчого права лише 1920 року…

Читайте також: Прем'єр-міністр Нової Зеландії повністю зруйнувала гендерні стереотипи

Як на мене, 140-річна історія українського фемінізму доводить, що він є складовою українських традицій, а жіноча рівноправність – традиційною цінністю (що зафіксувала, до речі, мова: в російській – «жениться на…», в українській – «одружитися з…»). При цьому не варто забувати, що цей фемінізм і ця рівноправність не нав’язувалися згори, як у радянські часи, а були самочинними, органічними складовими націєтворчих процесів. Не завжди вони одразу належним чином сприймалися суспільством (наприклад, як жорстка полеміка Наталі Кобринської з Кларою Цеткін щодо значення юридичних гарантій рівноправності жіноцтва), не завжди сприймаються і нині. Та варто пам’ятати головне: ті, хто вважає себе ревними захисниками «українських традицій», насправді захищають радше традиції російсько-колоніальні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram