Наша держава, звичайно ж, неповоротка машина. Але держава це – давно вже "ми", а не якісь невідомі міфічні "вони". Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише Галина Сергєєва.

У середу, десь за чверть до третьої, підходжу до українського посольства в Гельсінкі. Воно неподалік від центру, на острові Кулосаарі, прямо біля моря.

Біля хвіртки стоїть жінка з купою паперів. Побачивши мене, вона починає голосно обурюватися:

– Ось і ви прийшли, дівчино. І я прийшла. І ми зараз разом будемо стояти тут, стояти під хвірткою, тому що ніхто не відкриває!

Прямо біля хвіртки табличка. На ній написано: прийом кожен день за графіком, по середах з трьох до шести вечора.

– Так рано ще, – відповідаю. – З трьох годин тільки прийом.

– То що нам з вами тут до смерті замерзнути? – сердиться жінка. – Я дзвоню-дзвоню в дзвінок, а мені ніхто не відкриває, холодно ж!

– А на який час ви записані? – питаю.

– На 15.15. Але яке це має значення? Я прийшла, і я мерзну! А вони там сидять і нічого не роблять цілодобово, сидять і перебирають папірці!

– Ну як же, – кажу, – не роблять. Ось, паспорт напевно вам зробили. І з двох до трьох якраз обід у військового коменданта, а більше ніхто не може відкрити нам хвіртку.

– Міг би нас впустити, і потім йти обідати! Скрізь у нас бардак в країні, всюди, ох вже цей шматочок Батьківщини! – каже вона з досадою.

Читайте також: Тест на дорослість держави та громадянського суспільства

А я стою і думаю про те, що насамперед вразило мене в Фінляндії – про небувалу повагу громадян до всіх державних установ. Незважаючи на записи, талони і електронні черги, тут часто потрібно чекати, і чекати довго. У лікарняній черзі до лікаря, наприклад, можна просидіти години три-чотири. Різноманітні інституції бюрократичні, запитують безліч паперів, але люди сидять, і ввічливо чекають, і чемно розмовляють. Для мене це було шоком.

У чергах сидять і бабусі з тремтливими руками, і вагітні, і сім'ї з маленькими дітьми. Але ніхто не лається, і не скаржиться. Люди в цій державі встановили такі правила, і значить цим правилам повинні слідувати всі. Це їх держава, їх рішення, і якщо щось і змінювати –то точно не криками.

Я стою і думаю, що наша ненависть до держави, мабуть, як і більшість з нас – родом з СРСР. Там люди, що перебували на службі у держави, були іншою кастою, куди було не пробитися. Кастою, яка єдина мала блага, що й не снилися звичайним людям. Кастою, здатною впливати на рішення в потрібний собі бік. Напевно, лаяти державу була єдино можливим способом виплеснути свій гнів, адже ніяких інших шляхів що-небудь змінити простій людині просто не було. А так хоч би увагу до себе привернеш. Царство хамства всіх проти всіх.

Читайте також: Принижувати воїна в армії – нормально?

... Хвіртка відкривається, на годиннику без десяти три. Комендант прийшов, щоб впустити нас. Ми стояли на вулиці рівно п'ять хвилин.

І яким було здивування жінки, коли в консульстві я пішла за свій робочий стіл – на вулицю вибігала тільки у справах на пошту. Вона оторопіло дивиться на мене:

– А ви що, тут працюєте?

За час нашого п'ятихвилинного стояння під хвірткою жінка перейнялася до мене симпатією, і тепер їй не віриться, що я – це ті, хто "сидять і перекладають папірці".

– Працюю. І рада вас бачити!

Так, наша держава, звичайно ж, неповоротка і притиснута тягарем проблем минулого машина. І так, в ній є люди, які застрягли в минулому.

Але ясно одне: наша держава – вже давно "ми", а не якісь невідомі міфічні «вони». І, можливо, варто почати просто з поваги. А незабаром знайдуться й інші шляхи.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram