Мітхун Чакраборті, Михайло Поплавський, Джина Лоллобріджіда, Ендрю Ллойд Веббер, Клінт Іствуд – що об’єднує всіх цих людей? Те, що якимось дивовижним чином доля привела їх у політику. Це сталося незважаючи на те, що головний успіх усіх згаданих вище осіб спіткав у зовсім іншій сфері, назвемо її широко – навколокультурною. Хоча у випадку з Поплавським навіть таке широке визначення буде надто поблажливим для "співочого ректора" та вкрай непоблажливим до самої культури, пише для "Тижня" Тетяна Микитиненко

Політика не раз змішувалася з людьми культурного фронту, але, на жаль, часто культури в політиці від цього більше не ставало. Шоу-бізнесу – так. Культури – дуже сумнівно.

Взагалі якщо подивитися на сучасний зріз українського політикуму, то складається враження, що в багатьох його представників амбіції геть не політичні, а саме шоу-бізнесові. Адже до новинних хронік нині не так уже й легко потрапити з новим законопроектом, а от вимахуючи на всі сторони ногами – запросто. От і маємо в результаті випуски новин, присвячені тому, що Юлія Тимошенко накладає на наше вище керівництво лекало фільму "Тупий і ще тупіший", а генеральний прокурор у відповідь виставляє фото жінки з ножицями в голові й натякає кандидатці у президенти, що "маму треба скинути з потяга".

Важливішим посланням важко прорватися до вух широких мас, тож медіа й політики зробили вибір за нас, наповнюючи реальність не важливими для нації сенсами, а скетчами, що скидаються на погано адаптовані сценки із серіалу "Свати" (так, навіть такий продукт можна адаптувати під щось іще гірше).

Читайте також: Atlantic Council: Чому президентство Зеленського було б катастрофою для України

Чому це відбувається? Ну хоча б тому, що багатьох підкосив успіх Володимира Зеленського, який тріумфально в’їхав у президентську кампанію, спекулюючи на абсолютно вигаданій історії та штучно створеному картонному персонажі, котрий не має нічого спільного з реальністю. І замість того, щоби скористатися своєю перевагою гравців на політичному полі, про яке Зеленський має дуже неокреслені уявлення, наші політики раптом теж кинулися робити шоу-бізнес. Замість того, щоб показати, що супротивник не дотягує до їхнього рівня на знайомому їм просторі, вони вирішили спуститися до рівня, на якому обіграти професійного шоумена взагалі немає жодних шансів. І це сумно не тому, що така політика є програшною для самих гравців, а тому, що це програш для всіх нас – тих, кому з такою картиною світу, чи то пак країни, жити далі.

Але насправді річ зовсім не в Зеленському. Люди культурного фронту на політичному просторі сучасної України були завжди, й це навіть непогано, просто шоу-бізнесу в тому було мізерно мало. Згадаймо хоча б перше скликання Верховної Ради: Лесь Танюк, Лариса Скорик, Роман Іваничук, Володимир Шовкошитний, Роман Лубківський, Ірина Стасів-Калинець. Звичайно, час стирає пам’ять, а я взагалі була надто малою, щоб оцінити внесок цих особистостей у розбудову України в політичному сенсі, але в мене є принаймні один фактор, через який я згадую ці імена на противагу поточній ситуації. Їхня діяльність не викликає бажання закривати обличчя невблаганним фейспалмом, на відміну від того, що ми пізніше побачили у виконанні представників іншого зрізу, який продовжив, так би мовити, "культуру" у Верховній Раді: Тая Повалій, Оксана Білозір чи той-таки Михайло Поплавський. 

Знаєте, що сталося з часом? Замість Рейґана нам підсунули Чіччоліну (яка насправді порівняно із середньостатистичним українським політиком не така вже й мантелепа). І ця умовна чіччоліна дедалі більше мутує. Тепер Зеленський у нас у лідерах політичних рейтингів, міністр культури радо погоджується суміщати кар’єру зі зйомками у фільмах, спонсорованих Держкіно, а Білозір співає на організованих на державному рівні молитовних сніданках. І це у світській державі!

Я нічого не маю проти поп-виконавців як додаткового важеля для агітації під час виборчої кампанії, але точно не тішуся з того, як вони намагаються прорватися на новий ринок, не відмовляючись від старого: Нищук знімається ж, Білозір співає ж, Зеленський не скасовує ж зйомок "95 кварталу". Тут або хрестик зняти, або труси вдягнути, але про це постійно забувають, штурмуючи політику, хоч окрім перформансу дати їй нічого не здатні. Та сама Руслана, фантазія якої обмежується погрозами то самоспалення, то обливання крижаною водою. Та сама Анастасія Приходько, яка відверто зізнається, що ні в чому нічого не тямить, і наївно пояснює свою політичну кар’єру тим, що хоче приєднатися до тих, хто "вумний".

Олега Винника не вистачає, і головне, що практика показує: він мав би всі шанси стати нашим президентом, якби вирішив балотуватися. Та що там Винник! У нас у депутати намагалися пролізти навіть мами Аліни Гросу й Ольги Фреймут. Уявляєте, якщо їх об’єднати з Олександром Бригинцем, яка "Територія А" могла б вийти! "Територія П", я сказала б ("П" означає "політики", звичайно, а не того, що ви подумали).

Читайте також: Макаров: Ті, хто віддає перевагу видовищам перед хлібом, згодом утрачають і те, й інше

Утім, є один пов’язаний із політикою фактор, через який навіть найзатятіші представники українського шоубізу могли б зробити важливий для країни внесок. Це перестати прикриватися словами "я поза політикою", бо така поза не зовсім безпечна. 

Звичайно, зручніше, гастролюючи в Росії, казати "Крим наш", а гастролюючи Україною, повторювати цю фразу, але вже з іншим підтекстом. Звичайн­о, легше залежно від ситуації виголошувати те, що хоче почути твоя ситуативна аудиторія. Звичайно, простіше сказати: "Я художник, я так бачу". Звичайно, можна скинути все на аполітичність. Є лише один нюанс: в умовах війни загравання з аполітичністю – це слабкість і безвідповідальність перед власною аудиторією передусім.

Аполітичність є політичним конструктом російської пропаганди, і вдалим, бо до чого ж легко стати її мовчазним співучасником. Хоча, як бачимо, із метою закарбувати в мізках мас потрібні послання Росія ніколи не гребувала пропагандою, втягуючи в політику широчезний пласт героїв – від різних міхалкових до закордонних стівенів сіґалів. Аполітичність – це іграшка, бавитися якою вони рекомендують представникам чужих шоу-бізнесів, але аж ніяк не свого. Подумайте над цим, коли наступного разу витягатимете "милицю" аполітичності.

То, виходить, і йти в політику геть погано, і бути поза нею не дуже? Насправді все просто. Треба визначитися з головною сценою та не забувати: те, як відіграєш на другорядних, і визначає, що ти побудував – "Територію А" чи таки "Територію П". 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram