Коли ми тільки готувалися до запуску на "UA: Першому" президентських дебатів – програми "Зворотний відлік", яка виходить в ефір сьогодні, 18 березня, я передивився силу-силенну аналогічних шоу, здебільшого американських і французьких, починаючи із 70-х років минулого століття, які є у вільному доступі в мережі, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Це сталося вже після того, як я відвідав заходи (краще сказати церемонії) висування трьох вітчизняних кандидатів. Ні, брешу, двох, третю церемонію дивився в записі. Не можу сказати, що контраст мене вразив, я був до нього готовий. Але емоційно різниця сприймається гнітюче.

Історія, як у підручнику: Рональд Рейґан проти Волтера Мондейла (а хто це був?)… Джиммі Картер проти Джералда Форда… Майкл Дукакіс проти Джорджа Буша-старшого… Без шпаргалок, без підслушок у вусі, без консультантів під рукою претенденти оперують цифрами, фактами, іменами, вони справді мають свою думку щодо безробіття й ринку праці, грошової політики й податкового законодавства, зовнішньої та оборонної політики. Вони не ті подекуди симпатичні, подекуди потворні карикатурні персонажі, якими їх зображала не лише радянська, адже йдеться про давні часи, а й західна преса, бо там газети теж не шкодували сарказму для політиків. Так, це були шоу, але змістовні шоу, а не цирк із взаємними обвинуваченнями у зраді.

Читайте також: Рецепт успіху популістів: український виборець хоче чути, але не хоче бачити

Тим часом я згадую наші свіженькі форуми – яскраві, презентабельні, з "вилизаною" картинкою, але генетично пов’язані невидимими нитками зі з’їздами КПРС, хоча значна частина тих, хто їх організовує, ніколи не бачила програми "Время" й не чула по радіо: "Говорить Київ-РАТАУ". Оця суміш успадкованої пафосності й сучасної технологічної досконалості справді вганяє в депресію. Я не думаю, що ми перестали сприймати змістовну частину політики (ми її, власне, ніколи й не починали так сприймати) через те, що нас перегодували політичними ток-шоу, де всі кричать, і всі одночасно.

Ми, я свідомо кажу "ми", бо це однаковою мірою стосується як професорів, так і таксистів, узагалі не думаємо категоріями платформ і програм, і правильно робимо, бо українська політика здебільшого беззмістовна. Нагадувати, що наша партійна, з дозволу сказати, система базується на лідерах, а не на ідеології, було б занадто банально. Тож головний "товар", який продається потенційному виборцеві, – це ніяк не реальна перспектива конкретних політичних кроків, а умовна харизма очільника проекту. По суті, як і в цілому пострадянському просторі, постать "доброго царя".

Добрий цар має бути уважним до запитів електорату, який хоче не вільної економіки, а субсидій, не зниження податків, а зменшення тарифів на комуналку, не інвестиційного клімату, а підвищення пенсій і мінімалки. Образ лідера автоматично проектується й на політичну силу, яку він представляє. Тому технологія продажу – яскраве шоу, де "герой-коханець" може проявити свою рішучість, твердість, дотепність, демократизм і здатність перехамити опонента. Оскільки у глибині душі виборець не вірить нікому й переконаний, що всі, хто пробрався нагору, вже заздалегідь шахраї та симулянти, спокусити його можна тільки сильними враженнями, парадом атракціонів.

Читайте також: "Соціальна держава" без майбутнього: популістам кортить повернути Україну в дев'яності

Коли ми мавпуємо американські формати телевізійних програм і виборчих кампаній, то переймаємо зовнішню оболонку, яка наповнюється протилежним, себто від’ємним, сенсом. Елементи спектаклю, видовища, шоу притаманні демократичним системам, так уже історично склалося, й у цьому немає нічого поганого, якщо видовище не витісняє собою суть. Утім виборець країн першого світу так само потроху деградує. Розпещений загальнодоступним добробутом, відсутністю необхідності боротися за виживання в буквальному сенсі слова, він теж починає вимагати не так хліба, як видовищ. Запит на популізм у формах голлівудського блокбастеру так непокоїть політологів, що вони схильні розглядати, наразі суто теоретично, повернення до виборчих квот за критерієм майна чи осілості.

Популісти, як ліві, так і праві, стали помітною проблемою європейської політики, що ж до Сполучених Штатів, то уособлення інфантильного примітиву, що окопалося в Білому домі, вже не перший рік ображає здоровий глузд і смак освічених американців, хоча… широкій публіці подобається! Але "старі" демократії мають достатньо "дурнезахисних" інструментів у вигляді сталих інституцій. Коли ж ідеться про вчорашні тоталітарні або маріонеткові режими, тут імунна система не спрацьовує – і ми спостерігаємо польський або угорський феномени галасливих, але безвідповідальних очільників бідолашних країн, які не заслуговують на таку кару.

Легковажність не буває безкарною. А ті, хто віддає перевагу видовищам перед хлібом, згодом утрачають і те, й інше. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram