4 квітня військовий альянс відзначив 70-річчя, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин. Одночасно з новою силою загострилися суперечності між двома великими учасниками альянсу

Річ у тому, що в грудні 2017 року РФ і Туреччина підписали угоду про постачання російських комплексів ППО С-400. А на початку квітня цього року, незважаючи на заперечення США, які наполягали на постачанні своїх ракетних систем Patriot, остаточно з’ясувалося, що контракт Туреччини із РФ буде реалізований.

3 квітня віце-президент США Майк Пенс поставив Туреччину перед вибором: закупити системи С-400 або зберегти статус "важливого партнера" в альянсі. США вважають, що розгортання С-400 в Туреччині неприпустиме, а їх інтеграція з іншими озброєннями, зокрема з американськими винищувачами F-35, загрожує безпеці НАТО.  

Той факт, що Туреччина відмовила США на користь Росії, змусив багатьох коментаторів припускати наявність розколу в НАТО, інспірованого РФ. На мою думку, такий підхід спрощує проблему та не сприяє виробленню дієвих заходів співпраці України з альянсом.

І раніше Вашингтон й Анкара розходилися в питаннях щодо підтримуваних США курдських формувань у Сирії, які Туреччина вважає терористичними. Конфлікт навколо С-400 посилив ці суперечності. Та й узагалі це – аж ніяк не єдиний приклад напруженості між учасниками альянсу.

Читайте також: Україна й НАТО: ми самотужки викопали собі яму

ЄС не згоден із рішеннями США про вихід із договору про ядерну програму Ірану, про перенесення американського посольства в Ізраїлі в Єрусалим, про визнання Голанських висот ізраїльськими. Держави ЄС не в захваті від рішення США припинити виконання Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. США звинуватили Росію у створенні забороненої ракети, європейські союзники підтримали ці звинувачення, проте в міністерствах закордонних справ Німеччини і Франції висловили стурбованість радикальним рішенням США.

У Штатів теж накопичилися серйозні претензії. США ще під час президентства Барака Обами критикували європейських союзників щодо НАТО через низькі витрати на оборону. Ще 2011 року тодішній голова Пентагону Роберт Ґейтс попереджав: якщо європейські країни не збільшать витрати, то США можуть переглянути своє рішення про участь в альянсі. А президент Трамп уже багато разів говорив, що США непропорційно багато витрачають на утримання та військові програми альянсу, в той час як багато європейських країн намагаються ухилитися від виконання своїх зобов'язань.

США вносять близько 70% коштів у програми НАТО, а домовленості про те, що країни Європи витрачатимуть на свою оборону не менше 2% ВВП, виконують лише шість європейських країн альянсу – Велика Британія, Греція, Польща, Латвія, Литва й Естонія. Впритул до показника у 2% витрат на оборону наблизилася Румунія, яка витратила торік на військові цілі 1,9% ВВП. Особливо жорсткій критиці з боку США піддається Німеччина, яка 2018 року підвищила витрати на оборону на 5 млрд. євро – до 50 млрд євро, однак через зростання економіки витрати Німеччини на оборону залишилися на стабільному рівні в 1,25% ВВП.

На тлі таких суперечностей у ЄС заявляли про намір домогтися автономії від США в оборонній сфері. Про це говорили канцлерка Німеччини Анґела Меркель і президент Франції Емануель Макрон. Але, відповідаючи на пропозицію Макрона створити європейську армію, президент Трамп у властивій йому манері вказав на внесок Америки у звільненні Франції від загрози німецького фашизму. "Коли до Франції прийшли США, французи вже вивчали німецьку", – заявив він. Втім, ініціативи Німеччини та Франції радше були елементом психологічного захисту й торгу із сильнішим союзником.

Наявні суперечності згладжуються, проблеми поступово намагаються вирішувати. На торішньому саміті НАТО Трамп поставив собі в заслугу те, що йому вдалося досягти прогресу в питанні фінансових зобов'язань – країни НАТО підняли оборонні витрати додатково на 33 млрд доларів на рік. А у виступі на 70-річному ювілеї НАТО генсек альянсу Йенс Столтенберґ заявив, що більшість країн-учасниць НАТО планують збільшити витрати на оборону до 2% ВВП до 2024 року.

Читайте також: Без американської парасольки? Ризиковані ігри з нульовою сумою

Та й загроза партнерству США з Туреччиною не така вже реальна – Туреччині без НАТО буде набагато складніше протистояти наявним загрозам. Радше за все президент Туреччини Реджеп Ердоган шукає важелі впливу на США, усвідомивши необхідність у них на основі уроків торішнього економічної кризи в Туреччині та ролі в ній Штатів. А також у зв'язку з виведенням американських військ із Сирії, що може привести до ослаблення позицій Туреччини у протистоянні з Іраном на сирійській території. Нікуди не поділася й "курдська проблема", щодо якої позиція Штатів не влаштовує Туреччину. Все це тактичні питання серйозної важливості. Але стратегічно Туреччина та США у військовому плані настільки сильно зацікавлені у співпраці, що навряд чи розрив між ними можливий.

Україна проголосила стратегічний курс на зближення з ЄС і НАТО із перспективою членства в цих організаціях. Це правильний стратегічний вибір. Й особиста заслуга чинного президента України. Інша річ, що ми в Україні, яка вже п'ять років бореться проти військової агресії з боку Росії (одного з основних противників НАТО), повинні усвідомлювати – єдність в лавах НАТО швидше ефемерна, ніж реальна – більшість членів альянсу зараз не бачать критичної необхідності у злагодженій "колективній грі". Європа не усвідомила ще реальної для себе загрози з боку Росії та розглядає протистояння на сході України як тимчасове явище. Утримаюся від оцінок позицій членів альянсу, від історичних аналогій і порівнянь із ситуацією, що склалася в Європі перед другою світовою війною. Просто пропоную описане раніше одним реченням прийняти як факт. І будувати політику виходячи з цього.

У військовому відношенні альянс НАТО не забезпечить у повній мірі гарантії безпеки України – ілюзій із цього приводу не повинно бути. Що нам робити? Згідно з військовою теорією, наступ виправданий у разі кратної переваги в живій силі і в озброєннях або при значній перевазі у військових технологіях та озброєнні (якісна перевага за нестачі живої сили). В української армії, порівняно з російською, такої переваги немає – ні першого, ні другого. Тому наразі вважаю правильною нинішню тактику – жорстке відстоювання нинішніх позицій із демонстрацією потенціалу, який потрібно рішуче посилювати завдяки акценту на впровадженні передових технологій у ВПК. До речі, технічне співробітництво із країнами НАТО має перспективи – ми знайдемо технологічну підтримку й, можливо, фінансування. З огляду на непоганий потенціал українського ВПК, деякі члени НАТО радше за все готові до такої співпраці.

Повертаючись до НАТО зазначу, що наша країна має реалістично оцінювати наміри й можливості альянсу. Ніхто, крім самих українців, не зацікавлений у збереженні територіальної цілісності нашої країни. А співпраця із членами НАТО можлива, так би мовити, в індивідуальному порядку – США можуть продовжити поставки оборонної летальної зброї, є серйозний потенціал співробітництва з Великою Британією. Саме ці країни, згідно з доктриною геополітики, що як і раніше є домінантною для політиків світу, стали основними противниками Росії, в яку помістив батько-засновник геополітики Г. Маккіндер "Хартленд" (серцевинну землю).  

Саме вони, разом з їхньою вірною союзницею Канадою, мають найбільшу зацікавленість у військово-технічній підтримці України в протистоянні з Росією. Відповідно на ці держави Україні й потрібно робити основний акцент у питаннях військово-технічного співробітництва, метою якого має бути істотне підвищення технологічного потенціалу ВПК нашої країни, що повинно бути реалізовано у виробництві найсучасніших озброєнь.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram