Життєві спостереження.

Є у мене близька знайома, яка 20 років тому вийшла заміж за мудака. За такого, знаєте, знатного мудака-алкоголіка, який любив випити пляшку горілки і бігати за своєю коханою з ножем, по двору, з криками “Уб’ю, сука!”.

Убити він її не убив, але декілька разів головою об батарею приклав. І кулаками по обличчю теж регулярно розмальовував. Ще він не дозволяв ходити їй в душ, томущо підозрював, що чистою вона хоче бути для когось, а не для нього єдиного. А йому і нечиста норм, тому її бажання помитися було для нього абсолютно незрозумілим і нелогічним.

Знайома моя – жінка дуже сердобольна, і за 20 років подружнього життя у неї жодного разу не промайнула думка піти від свого чоловіка. Кожного дня вона сподівалася, що “а тепер усе буде інакше, інакше, просто-просто, просто навпаки”. Інакше не ставалося, але вона надіялася, і як справжня жертва стокгольмського синдрому, виправдовувала свого насильника.

Читайте також: 5 причин, чому критично важливо говорити про насильство у сім’ї

Одного разу, коли коханий чоловік знову пару разів приклав її головою об батерею, вона втратила свідомість, почала стікати кров'ю і нічого не залишалося, як викликати швидку. Швидка забрала її в лікарню, а далі госпіталізація, струс мозку і безліч травм. І в цей час ще одна моя знайома вирішила, що далі так продовжуватися не може. Вона орендувала два бобіка мєнтів, поїхала до жертви додому, під наглядом тих самих мєнтів зібрала усі її речі і сказала насильнику, що якщо він з’явиться десь на горизонті в радіусі 300 метрів, то його просто пристрелять, без усяких там особливих питань. Насильник засцяв, а жертву, після одужання, моя друга знайома перевезла в Київ і у неї почалося нове життя.

Ця історія сталася 13 років тому. Весь цей час я спостерігаю за жертвою. І от що хочу сказати: вона страждає. Вона досі страждає, бо продовжує палко кохати мудака, який брав її за волосся і бив головою об батерею. І якби не соціум, який насильно забрав її із того пекла, вона б із задоволенням залишалася у своєму звичному житті, кайфувала, зализувала би рани і продовжувала у цьому всьому бути далі. Її просто змусили покинути справжню реальність, на неї надавили, вона цього не хотіла. Вона досі кохає тирана і готова усю цю ср*ну столицю проміняти на село і свиней з утятами, з чоловіком-алкоголіком, який щоночі відкриває перед нею двері у потойбіччя. 

Читайте також: Три орієнтири ефективної протидії насильству щодо жінок в Україні

І ніхто нічого з цим зробити не може. Бо любов немає ніякого виправдання.

Ця прилюдія була до усього того, що люди, які знаходяться в токсичних стосунках, не виходять із них не тому що не хочуть, а тому що не можуть. Вони грьобані наркомани, яким це все подобається. Ці люди можуть просити у вас про допомогу, розказувати, як їм тяжко, жалітися, бідкатися, плакати і страждати. Але це все самообман і бутафорія. Люди навмисно себе нарікають на те, аби їх били головою об батарею. Ви можете скільки завгодно їх витягувати, допомагати, співчувати, але це все без толку. Жертва завжди повертається до свого насильника. І все, що говорила жертва “до” – це все несвідомий монолог.

Жертва може вам клястися, що усе нарешті зрозуміла, усвідомила, що тепер вона почне жити з чистого А4, вона почне заново і більше ніколи не вступить в ту купу лайна, з якого щойно вилізла.... І ви ведетесь, ви намагаєтеся врятувати, орендуєте два бобіка мєнтів, рішаєте питання, а потім бачите, як ця сама жертва втішається в обіймах насильника. І коли ви це бачите, хочеться крикнути “Ну ти серйозно???? Ну як ти можеш????”. Але поки ви кричите, насильник встигає загорнути жертву в білий махровий халат обману, пообіцяти, що більше такого ніколи не буде...

І ви дивитеся жертві в слід і шкодуєте лише про одне – про час, який ви витратили доки витягували цю людину із токсичних стосунків.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram