Вже не так багато людей згадує події п’ятирічної давнини, але саме цими днями у квітні 2014 року в Україні розпочалася так звана «русская весна», яка згодом переросла в антитерористичну операцію. Тоді, в першій декаді квітня, майже одночасно були проголошені так звані «народні республіки» в Харківській, Дніпропетровській, Донецькій, Одеській і Луганській областях.

Думаю, що не тільки у мене в ті квітневі дні було відчуття, що Україна стоїть на краю прірви.

В режимі правового вакууму, недостатньої легітимності органів влади та адміністративного хаосу, як ніколи, гострою виявилася необхідність у сильних особистостях, які б взяли на себе відповідальність і зупинили руйнацію країни.

Одним з таких людей став Олександр Турчинов, який тоді виконував обов’язки Президента України. Він оголосив режим проведення антитерористичних заходів по відновленню конституційного порядку. 14 квітня був оприлюднений відповідний Указ.

Читайте також: Річниця початку війни на Донбасі. П`ять довгих і трагічних років для нашої країни і людей

Іншою людиною, завдяки якій вдалося не дати розповсюдитися «руській вєсні», став тодішній в.о. Міністра внутрішніх справ Аресен Аваков. 8 квітня він, не зважаючи на суспільних резонанс, за допомогою спецпризначенців звільнив захоплену сепаратистами Харківську облдержадміністрацію.

В Дніпрі, для недопущення захоплення адмінбудівель і контролю за подіями в місті, діяв штаб оборони. Формувалися добровольчі батальйони, які потім першими зустріли ворога і дали можливість розгорнутися ВСУ. Навколо міста також встановлювалися блок-пости для контролю за в’їздом та виїздом, з метою недопущення до міста підривних елементів.

Аналогічні процеси протидії сепаратизму йшли у Сумах, Запоріжжі, Одесі, Миколаєві, Херсоні. І будемо відверті, все це відбувалося на межі закону і дуже часто на власний розсуд окремих, патріотично налаштованих бізнесменів та активістів.

Чому ж у Донецьку та Луганську не вдалося дати відсіч агресії та жорстко припинити на ранній стадії всі антиконституційні рухи. Тим більше, якщо хтось забув – нагадаю, протягом березня-квітня в тому самому Донецьку проукраїнські мітинги збирали до 10 тисяч людей.

Мабуть, тоді у квітні 2014 року в Донецьку та Луганську не вистачило одного – людини, яка б рішуче та безкомпромісно поклала край антиконституційним діям. У свою чергу, місцеві еліти та влада виявили свою неспроможність протистояти загрозі.

Протягом квітня в Донецькій та Луганській областях одна за одною, без спротиву, здавалися адміністративні будівлі, захоплювалися органи влади, відділки внутрішніх справ. Почали з’являтися так звані «рейдові групи», одна з яких на чолі з офіцером ФСБ РФ Ігорем Гіркіним захопила Слов’янськ. Інша, на чолі з офіцером ГРУ Ігорем Безлером захопила Горлівку. В Луганській області діяли групи Павла Дрьомова та Миколи Козіцина.

Єдиним помітним успіхом у протистоянні сепаратизму на Донбасі в той період стало звільнення Маріуполя 9 травня 2014, в якому провідну роль відіграли саме добровольчий батальйон «Азов» та батальйон територіальної оборони з Дніпра.

Вже с середини травня події пішли по наростаючій, почало з’являтися більше зброї, військова техніка, інструктори та підрозділи регулярної армії з Росії, розкрутився маховик війни, яка триває вже п’ять років.

Читайте також: Як обнулити ситуацію з сепаратистами ОРДЛО, коли держава не діє

Ця війна має припинитися, пошук шляхів її завершення – основне завдання не тільки для української влади, а й для світового співтовариства. Це тривалий і складний процес. Але під час нього ми не повинні забувати одне: на території ОРДЛО залишилися наші громадяни, такі ж українці, як і ми з вами. І вони вже розуміють, що їх обдурили і використали – вони стали розмінною картою та заручниками у великій геополітичній грі. Вони чекають на звільнення, і наше завдання звільнити їх.

Потім обов’язково будуть виникати і вирішуватися питання реінтеграції, відновлення, покарання винних, і ще тисячі проблем. Але основне – все ж таки люди та їх повернення в Україну.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram