Кристофер Ллойд у ролі доктора Еммета Брауна ("Назад у майбутнє")

Масова культура, особливо наукова фантастика, диктує нам образ геніального науковця-одинака, пише для "Тижня" Олег Фея

Розробника проривної теорії, незрозумілої суспільству. Або ж винахідника чудернацьких пристроїв. Це й доктор Еммет Браун із кінотрилогії "Назад у майбутнє", який створив у гаражі машину часу. І Шурик із радянської комедії про Івана Грозного, в якого машина часу розташована вже у звичайній квартирі, а транзистори для неї він купує на чорному ринку на зарплату інженера. Або ж професор квантової фізики з екранізацій коміксів Marvel, який побудував із підручних засобів тунель у мікросвіт. Із цими укоріненими в суспільній думці образами є лише одна заковика – вони абсолютно нереальні.

Творці "Назад у майбутнє" навіть не приховують прототипу свого персонажа, яким був Альберт Айнштайн. Один із останніх "універсальних" науковців і стереотипний образ геніального вченого: із розкуйовдженим сивим волоссям, екстравагантною поведінкою... Наразі "універсали" його розмаху неможливі. Наука, навіть у межах однієї сфери, настільки складна, що осягнути її одна людина просто неспроможна. Не кажучи вже про геніальні високотехнологічні вироби: вони потребують надто багато ресурсів і вмінь фахівців із різних спеціальностей. Навряд чи навіть смартфон можна виготовити в домашніх умовах, послуговуючись матеріалами напохваті.

Читайте також: Україна апофенічна: куди веде псевдонаука

На знаменитій фотографії 1927 ро­­ку із V Сольвеєвського конгресу зображені засновники квантової фізики, чиїми іменами названі формули й фізичні закони. 69-річний Макс Планк і 48-річний Альберт Айнштайн на світлині мають вигляд стариганів. Порівняно із 26-річним Вернером Гайзенберґом, 27-річним Вольфґанґом Паулі, 25-річним Полем Діраком. Зроблені в юному віці відкриття вже тоді їх прославили. Тоді науковцям-одинакам іще вистачало роботи. Фундаментальні відкриття були розкидані у квантовій фізиці, теорії відносності, залишалося просто їх підняти з підлоги невідомого.

Планк (другий зліва в першому ряду), Айнштайн (п'ятий зліва в першому ряду), Дірак (п'ятий зліва у другому ряду), Гайзенберґ(третій справа у третьому ряду) й Паулі (четвертий справа у третьому ряду) на V Сольвеєвському конгресі

Наразі відкриття схожі на вишукування дрібок золота в стрімкій річці, які неможливі без команди фахівців, а іноді й колаборацій із тисяч учених. Епоха самітників завершилася. Можливо, їм іще залишилося трохи місця в математиці та деяких галузях теоретичної фізики. Приклад – українка Марина В’язовська, молода зірка математики, яка змогла розв’язати задачу про пакування куль у 8- та 24-вимірних просторах.

Тож коли ви бачите новини на кшталт "молода науковиця винайшла ліки від раку" – просто не читайте їх. Кілька років тому журналісти великого телеканалу задля хайпу запустили схожу новину, яка завершилася скандалом і дзвінками людей у відповідний інститут із питаннями "де можна дістати ваші ліки?" Те ж саме стосується новин про невизнаних геніїв, які створили "проривну теорію" або "надсучасний винахід". За ретельної перевірки вони виявляються черговими теслями із псевдонауковими теоріями рівня 9-го класу фізики.

Читайте також: Сучасна драма девальвації інтелекту: як вона на нас позначається

Одинакам у науці місця не залишилося, а ось невеликим дослідницьким групам є що робити. Нещодавнє дослідження Лабораторії знань Чиказького університету, опубліковане в журналі Nature, показало, що проривні відкриття частіше роблять саме колективи до десяти осіб, а зі зростанням кількості людей у групі новаторство їхніх праць знижується. Автори дослідження проаналізували понад 42 млн наукових статей, опублікованих упродовж останніх 60 років, ураховуючи кількість цитувань і час, коли це відбувалося. Найчастіше статті малих груп проходили непоміченими, однак потім виникав бум, коли їх починали масово цитувати. Такі статті називають "сплячими красунями", й саме вони нерідко є проривними. Також проривні статті дослідники віднаходили за методом "затемнення", тобто коли публікації "витісняють" попередні популярні статті, які перестають цитувати.

Роботи великих колективів найчастіше консервативні – вони розвивають і поглиблюють вже відомі ідеї, створюють навколо них технології. Професор Джеймс Еванс, один із авторів дослідження, назвав їхні роботи сиквелами блокбастерів. Для кіностудій сиквели – безпечний і майже безпрограшний варіант, його люди підуть дивитися. Так само, як і написані великими групами наукові статті, які отримують свої цитування. А ось фільм із оригінальним сюжетом – це завжди ризик, і справжня популярність до нього може прийти через роки. Так само, як і новаторські ідеї малих колективів: наукова спільнота не відразу звертає увагу на них.

Чому так стається? Можливо, ключовий чинник – людська психологія. Велика група потребує чимало грошей, тому вона подає заявку на грант із уже відомої ідеї. Іноді з тієї, яку висунув нечисленний колектив. Великий адронний колайдер будували для перевірки теоретичної гіпотези, яку незалежно запропонували кілька науковців іще на початку 1960-х. Детектор гравітаційних хвиль LIGO кошторисом у $400 млн перевіряв Айнштайнову ідею сторічної давності.

Дослідження чиказців надихає. У науці все ще є місце для романтики, а невеличкий колектив може проторувати шлях для гігантських колаборацій із фінансуванням у сотні мільйонів доларів. Проте, звичайно, це не має нічого спільного із кіношними науковцями. Однак завдяки таким персонажам чимало молоді цікавиться наукою. Чи не в цьому їхній основний сенс?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram