В 1759 році в своїй книзі Теорія моральных почуттів Адам Сміт описав, що глядачі відчувають, спостерігаючи за канатоходцем.

Навіть коли ми впевнено стоїмо на землі, спостерігаючи за трюками артиста, наші долоні пітніють, а серце б’ється прискорено. По суті ми сприймаємо і переживаємо емоційний стан людини на канаті як наш власний.

Уважно спостерігаючи за іншою людиною, ми відчуваємо емпатію. Визначимось із поняттям. Емпатія – це розуміння емоційного стану і почуттів іншої людини через співпереживання.

Два століття потому визначення наших відчуттів під час спостережень за іншою людиною не змінилося. З наукової точки зору це явище називають емпатією. Дані соціальних і природничих наук свідчать про те, що ми копіюємо вираз обличчя, позу, настрій і навіть моделі роботи мозку людини, з якою взаємодіємо (спостерігаємо, спілкуємось). Завдяки роботі дзеркальних нейронів емпатія в значній мірі спрацьовує автоматично. Це означає, що часто ми не усвідомлюємо змін власного виразу обличчя чи настрою в результаті взаємодіі з іншими.

Читайте також: А кому вы приписываете свои неудачи?

Фактично емпатія є емоційним еквівалентом "колінного рефлексу": спостерігаючи за емоціями іншої людини, ми не можемо не відчувати хоча б частково ті самі почуття.

Насправді ми здатні самі вибирати відчуття і емоції щодо інших людей чи подій. Тобто людина здатна на усвідомлений вибір емоцій щодо подразника. Це буквально означає думати: замість "Ти мене засмутив" – "Я засмутився через…", замість "Вони мене розізлили" – "Я розізлився тому що…".

Ми копіюємо емоції інших людей, і цей процес запускається автоматично, навіть коли ми щось робимо на "автопілоті". Мозок сам вирішує, що відчувати з огляду на минулий досвід і базові реакціі на подразники. Насправді це рішення може бути контрольованим. Нами. Свідомо.

Є ще одна цікава історія про те, як ми часто робимо свідомий вибір не зважати на відчуття інших людей, щоб уникнути дискомфорту чи стресу чи страждання.

Одне із досліджень на цю тему було проведено в 1979 році. Марк Пансер і його колеги в найбільш людяному коридорі посеред Саскачеванського Університету (University of Saskatchewan) розмістили великий круглий стіл. Науковці досліджували, на якій відстані від стола з урахуванням певних умов триматимуться ті, хто проходитимуть коридором. Моделювали кілька ситуацій:

– на столі час від часу з’являлась коробка із проханнями про благодійні пожертви,

– за стіл саджали студента в інвалідному візку.

Прохання про пожертву і студент в інвалідному візку мали стати "спусковим механізмом" до відчуття емпатії. Однак замість того, щоб наближатись до цих тригерів, учасники експерименту уникали їх – проходили на значно дальшій відстані від столу, коли на столі стояла коробка з проханням або сидів студент у візку. 

Читайте також: Чому стримувати свої почуття на роботі – шкідливо для здоров'я

У недавньому дослідженні, подібному до цього, Деріл Камерон і Кейт Пейн проаналізували відомий феномен "крах співчуття". Камерон і Пейн розповіли учасникам про страждання дітей після громадянської війни в Дарфурі і показали їм фотографії дітей. Перед показом фото частині учасників експерименту пояснили, що після перегляду фото і розповіді про дітей вони зможуть зробити пожертву на допомогу цим дітям. Друга частина групи роздивлялась фото без жодних зобов’язань.

Результати були дуже красномовними: ті люди, які мали внести пожертву після перегляду фото, відчували менше емпатії і співчуття, ніж ті, які не мали таких зобовязань. На перший погляд такі результати сильно засмучують, бо виходить, що чим "дорожче" нам обходиться емпатія, тим більше ми уникаємо відчуття співчуття до іншої людини.

Разом із тим, такі результати дають дуже позитивний прогноз щодо того, що людина здатна розвивати емпатію і тренувати цю навичку.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram