Я народився і прожив перші 17 років свого життя в Донецьку. Українською тут говорила моя бабуся з Полтавщини і старий дід-націоналіст на книжковому ринку. Ще українською говорив Альф і "Друзі" на ТБ. Українська була майже забутим минулим і, одночасно, присмаком майбутнього. Сучасністю ж, що повністю охоплювала всі сфери життя, була російська. Всі книги, фільми, газети були доступні тільки російською. Почути українську поза межами ліцею було дивиною. Говорити українською – викликом.

Читайте також: Сповідь україномовної киянки

Згодом фільми в кінотеатрах зобов'язали показувати українською. Народ ліниво обурювався, аж поки не стало зрозуміло, що середньостатистичний український переклад на голову вищий за російський. Я переїхав вчитися в Київ і в університеті нарешті навчився вільно говорити українською – вже ніхто не мів вгадати звідки я по моїй вимові. Почалося відродження української книги – за кілька років українські переклади англійських бестселерів почнуть виходити швидше російських. 

Після Революції Гідності ми запустили Prometheus і питання якою мовою створювати онлайн-курси вже не стояло – все і так було зрозуміло. Мрія відкрити доступ до найкращої освіти українською мільйону слухачів надихала нас. Тоді ж я прийняв рішення виступати публічно лише українською, а за кілька років перейшов на неї і в Фейсбуці. Не те щоб це було якимось викликом – мені просто хотілося більше вживати української, бо від неї ставало легше на душі. 

Читайте також: Час дорослішати. Приколів більше не буде

Сьогодні я радію новому закону про мову, що зобов'язує держслужбовців вільно володіти українською, а видавців видавати українською не менше 50% від усіх книг. Згадую який довгий шлях українська мова в Україні пройшла з часів мого дитинства. І думаю над тим, як українська буде звучати в Донецьку після його звільнення від окупантів. А звучати вона буде прекрасно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram