Володимир Путін укотре застав Захід зненацька. Оголосивши про спрощення набуття російського громадянства жителями самопроголошених псевдореспублік у Східній Україні, або ж якщо більш точно, заманюючи їх у російське громадянство, Кремль показує, яку ціль він насправді переслідує, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Це – довгострокове оволодіння окупованими ним частинами держави через русифікацію населення. Те, що Путін розширив свою "пропозицію" на весь український народ є фронтальним наступом на український суверенітет. Мінський процес таким чином мав би геть перетворитися на фарс.

Захід має негайно відповісти на цей новий агресивний акт Кремля відчутним посиленням санкцій проти Росії. Однак він укотре вдається до вербальних протестів без практичних наслідків. Це так ніби західні демократії та путінська Росія діють на зовсім різних полюсах світової політики. У той час як, зокрема, передові країни ЄС продовжують трактувати Москву як принципово спроможну до діалогу для налагодження міжнародних криз партнерку, Кремль систематично переслідує мету зруйнувати глобальну головну роль західних ліберальних демократій, для того щоб їх урешті-решт повністю знищити наприкінці. Однак Захід все ще видається неспроможним помітити цю небезпеку у всіх її масштабах.

Читайте також: Що таке вестсплейнінґ і чому годі до нього вдаватися

Тому йому доводиться приймати поразки у світовій політиці одна за одною. Після того, як в останні місяці все видавалося, ніби правитель Венесуели Ніколас Мадуро не зможе вистояти перед тиском об’єднаної демократичної опозиції, режим нині вкоренився ще сильніше. Головною причиною цього є безперервна підтримка фаланги антизахідних авторитарних сил. Росія, Китай, Куба й Іран жодним чином не готові здавати своїх форпостів перед вхідними дверима США.

При цьому Кремль діє як найважливіший військовий союзник і підтримка режиму Мадуро. Росія не лише забезпечує його зброєю, але й власним військовим персоналом на місці. Хоча Путін у Венесуелі точно не шукає відкритого збройного протистояння зі США. Він проте знає, що військова присутність Росії в країні, яка має спроможні переносити ядерну зброю стратегічні бомбардувальники, значно підвищує поріг для ймовірної збройної інтервенції Вашингтона та його латиноамериканських союзників. 

Утім сумнівним видається й те, чи буде успішною стратегія США економічно поставити режим Мадуро на коліна. Розрахунок на те, що збільшення економічного тиску раніше чи пізніше призведе до розпаду режиму, може виявитися трагічною помилкою. Можливо, збідніння населення навпаки зіграє на руку режимові. Оскільки чим більше частина венесуельського суспільства буде поглинута забезпеченням власного фізичного виживання та чим більше країні загрожуватиме обезкровлення через масову еміграцію, тим важче буде демократичній опозиції підтримувати масову мобілізацію проти режиму. Останній навпаки може втриматися на плаву, допоки сила спротиву опозиції ослабне, попри санкції з боку США. Насамперед це завдяки Китаю, але також і через наркотрафік. Як показує історичний досвід, затяті диктатури можуть залишатися при владі навіть ціною економічного спустошення своєї країни, доки їхні механізми репресій залишаються недоторканими й поки вони можуть бути впевнені в підтримці потужних авторитарних країн. Північна Корея, Куба й Іран є прикладом цього.

Читайте також: Чим НАТО нагадує лінію Мажино

Знову і знову Захід недооцінює рішучість Москви кидати йому виклик на тих територіях, де він показує слабкість чи діє без мети. На Близькому Сході мало що відбувається без участі Москви. Після того, як вона завдяки військовій інтервенції зберегла владу сирійського диктатора Асада, тепер має намір взяти під свій вплив і Лівію. Під час свого наступу на міжнародно визнаний уряд у Тріполі, лівійський генерал Хафтар мав підтримку Кремля. Знову ж таки Росія виступає як гарантія для всіх сил, які вважають увічнення нещадного диктаторського панування ймовірними ліками від хаосу та державного розпаду. У випадку з Лівією вона перебуває на одній лінії із Єгиптом та Саудівською Аравією.

Однак навіть північнокорейський диктатор Кім Чен Ин може покладатися на Путіна. Нещодавній візит Кіма до Росії служив для підриву американських позицій щодо денуклеаризації Північної Кореї, після якої санкції проти Пхеньяна буде значно послаблено. Однак спершу треба зробити серйозні кроки в напрямку ядерного роззброєння. Зрештою Кремлеві йдеться про "гарантії безпеки" для подальшого існування безпрецедентно брутальної та жорстокої диктатури.

Залишився ні з чим у цій ситуації американський президент Дональд Трамп, який із хвастощами набивав ціну деспотові Кіму та створив враження, що він майже повністю запобіг ядерній катастрофі через свого "доброго друга". Не виключено, що Путін і Трамп у цьому як і в інших глобальних конфліктах врешті прийдуть до спільного рішення. У Лівії все вже має такий вигляд: хоча офіційно американський уряд визнає уряд у Тріполі, Трамп у телефонній розмові висловив підтримку путінському союзникові Хафтару. Наскільки великою є насправді близькість Трампа та Кремля, залишається незрозумілим навіть після оприлюднення звіту Мюллера. Адже він жодним чином не виправдав тіньових зв‘язків команди Трампа із Кремлем, а навпаки задокументував їхні гігантські розміри й показав, наскільки Захід є вразливим до путінської агресії.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram