Вир революційних подій в Алжирі та Судані може охопити й країни Африки на Південь від Сахари, де також зберігаються застарілі деспотичні режими, що не відповідають сучасним вимогам африканських націй.

ВІТРИ "АРАБСЬКОЇ ВЕСНИ" НАД АФРИКОЮ

2011 рік увійшов до історії як рік "арабської весни". Тоді в трьох арабських країнах Північної Африки відбулися радикальні політичні зміни, що призвели до падіння авторитарних режимів, що видавалися вічними.

Пішли у небуття уряди лівійського полковника Муаммара Каддафі, який керував країною 42 роки, єгипетського "фараона" Хосні Мубарака, що був 30 років на посаді та туніського автократа-корупціонера Зін аль-Абедіна Бен Алі з 24-річним досвідом врядування. В Марокко, хоча монархія й вціліла, але Алавітська династія, що панує від 1666 року пішла на поступки та надала прем’єр-міністру, що отримав звання "президент уряду" право розпуску парламенту.

Проте тоді величезний політичний землетрус оминув дві гігантські країни регіону: Алжир та Судан. Це не лише значні виробники енергоносіїв, а ще й демографічні велетні, населення яких перевищує 40 млн осіб. Саме ці дві арабські країни стали епіцентром продовження арабських революцій, де 2019 року розгорнулися масштабні народні рухи, що уособлюють собою "арабську весну 2.0".

5 тижнів багатомільйонних мирних демонстрацій спричинили падіння режиму недієздатного президента Абдель-Азіза Бутефліки, що був при владі від 1999 року. Попри відхід Бутефліки від справ розлючені алжирці вимагають усунення не лише одіозних перших облич режиму та їхнього оточення, а й усієї політичної машини "першої республіки", що будувалася на фактичній монополії партії "Фронт національного визволення".

Своєю чергою повсталому суданському народові знадобилося 16 тижнів невпинної вуличної боротьби, аби демонтувати диктатуру президента Омара аль-Башира, який за майже 30 років врядування довів населення республіки до стану економічного відчаю. Тепер на нього чекають прокурори Міжнародного Суду, який обвинувачує його в геноциді населення в західносуданському регіоні Дарфур.

Вже зараз військова хунта його колишніх поплічників інкримінує йому корупційні злочини та провину за загибель 60 мітингувальників від рук загонів Національної служби безпеки та розвідки й найманців у дні інтифади 2018-2019 років.

Отже, африканський простір знову вирує, і постає закономірне запитання, чи не відбудеться розширення ареалу "арабської весни" на інші країни континенту, іншими словами чи не відбудеться африканізація революційного руху. Потенціал для цього в Африці є доволі значним.

В цьому контексті політолог та генеральний директор компанії Zalinoh Group Хароуна Зонго підкреслює, що хоча народні революції не у всіх випадках несуть користь країнам регіону в ¾ африканських держав наявні вагомі причини для народного пробудження. Йдеться про непотизм, бідність, корупцію, відсутність чергування політичних сил при владі.

Втім, він також підкреслює, що важливим чинником, що стоїть на заваді радикалізації народів Африки на Південь від Сахари є їхня пасивність, обумовлена африканською пацифістською та асиміляційною культурою, що формувалася під впливом чинників работоргівлі, пригноблення та поневолення колишніми колонізаторами, а також страхом перед постанням конфліктів, що руйнують повсякденне життя цих націй. Отже, в цій частині континенту активізм, притаманний арабським народам в їхньому політичному житті, зокрема такий феномен, як "арабська вулиця", є відсутнім.

Читайте також: Ми пропустили дуже важливі події в навколишньому просторі. В арабському світі завершилася ціла епоха

Водночас, вже зараз можна виокремити кілька країн Африки, де на небосхилі формуються передумови для зародження потужних революційних рухів. Якщо вести мову про Західну та Центральну Африку, то примара революцій постає перед керівними режимами в Мавританії, Камеруні, Екваторіальній Гвінеї, Чаді та Бурунді. В цих країнах при владі режими, що є відверто деспотичними та вороже налаштованими до демократичних традицій, хоча водночас кожен з них має свої унікальні риси та відповідно свій ресурс міцності.

В Східній Африці також можна виокремити такі держави, як Еритрея, Джибуті, Південний Судан та Уганда, що також можуть стати ареною потужних політичних трансформацій та зоною значної політичної турбулентності. З означеного переліку "порогових" країн особливої уваги заслуговує Камерун, де накопичуються внутрішні чинники, що можуть запустити механізм політичних трансформацій.

НЕПОМІТНІ ВЕЛИКІ ПРОБЛЕМИ В КАМЕРУНСЬКОМУ ТИХОМУ БОЛОТІ

"Це вже сталося в Судані та Алжирі, це може статися і в Камеруні". Цю тезу розвивають камерунські спецслужби, коли доповідають камерунському президенту Полю Бійя та його дружині про стан настроїв, що панує серед місцевого населення республіки.

Люди дійсно втомлені 37-річним правлінням президента-геронтократа, якому вже виповнилося 86 років, і зміна влади для них є бажаною. Лише другий за 60-річну історію незалежності президент Камеруну — Поль Бійя — є католиком та уособлює інтереси південних еліт країни.

Одночасно батько нації та перший президент федерального Камеруну Ахмаду Ахіджо був мусульманином та висуванцем північан. Прихід Бійя до влади розпочався дуже дивно: президент Ахіджо подав у відставку через стан здоров’я, передавши владу голові уряду, але потім виявилося, що лікар-француз поставив йому хибний діагноз. Проте Бійя владу повертати відмовився, і більше того змусив попередника виїхати до екзилю.

Його правління позначилося безумовною орієнтацією на Францію, яка зберігає безмежні впливи в країні, зокрема через наявність камерунської боргової залежності. Хоча останніми роками Камерун все більше взаємодіє з Пекіном, це не дуже бентежить Париж, який знає багато таємниць про корупційні відносини в середовищі керівних еліт республіки, і усіляко їх підживлює.

Це теж запобіжник, що утримує уряд Бійя від різких дій. Не слід забувати й про шлюбну дипломатію, яку вдало використовують французи для просування вигідної їм лінії поведінки підопічних. Дружиною Поля Бійя є Шанталь Пульшері Вігоро (1969 р.н.), що є наполовину француженкою, бо її батько Джордж Вігоро був громадянином Франції, який перебрався до Камеруну.

Шанталь майже на 40 років молодша за Бійя, що дуже нагадує випадок мезальянсу, що існував між екс-президентом Зімбабве Робертом Мугабе (1924 р.н.) та його дружиною Грейс Маруфу (1965 р.н.). Між ними також була вікова різниця у понад 40 років, і як виявилося Грейс, яка фактично понад 15 років керувала країною виявилася агенткою спецслужб ПАР.

Грейс 2017 року планувала очолити Зімбабве офіційно, але військові здійснили переворот і усунули її та чоловіка від влади. Симптоматично, що одразу після цього Грейс подала на розлучення та відмовилися від немічного Мугабе. Хоча в підсумку ця новина виявилася лише фейком, проте більшість зімбабвійців впевнені, що ще доволі молода та заможна Грейс буде шукати собі нового молодого нареченого.

Щодо Шанталь Бійя, то вона відома на весь світ своїми екстравагантними зачісками, зокрема фірмовою з них є the banane, хизуванням яскравим гардеробом, популяризацією одягу та косметики французьких брендів Chanel та Dior. Шанталь також підкреслює свою дружбу з американською фотомоделлю та акторкою Періс Гілтон. Є припущення, що католичка Шанталь виступає агенткою всесильної в Африці DGSE, і саме її французькі генерали просувають на посаду керівника Камеруну в разі смерті Поля Бійя.

Останній 2018 року був переобраний на черговий 7-річний термін, набравши 71% голосів. Але здоров’я може стати на заваді його правлінню, і в будь-якому разі 2025 року йому буде 92 роки, і навіть з огляду на дива медицини втримати посаду за ним буде дуже складно. І тут має відбутися спадкова трансмісія від чоловіка до дружини. Це буде першим випадком в історії сучасної Африки, коли країна стане монархічною республікою, і влада перейде за аргентинським сценарієм від чоловіка до дружини.

Втім, на заваді цьому може стати "камерунська весна". Народ країни, споглядаючи на падіння авторитарних режимів в Зімбабве, Алжирі та Судані замислюється над демократизацією Камеруну. А країна дійсно переживає важкі часи. В економіці, що є найбільшою у регіональному блоці СЕМАС (економічна та валютна спільнота країн Центральної Африки), спостерігається депресія через падіння цін на нафту, що належить до переліку важливих складників експорту. Сама економіка лишається переважно аграрною, що автоматично робить її залежною від погодних примх та цінової кон’юнктури на глобальних ринках збуту продукції АПК.

Величезні складності спостерігаються в безпековій сфері. Через безпекові ризики та затримку возведення необхідних об’єктів інфраструктури в листопаді 2018 року Конфедерація футболу Африки (CAF) позбавила Камерун права на проведення фіналу Кубку африканських націй-2019. Це дуже сильний удар для уряду Бійя, бо Камерун вважається "футбольною нацією".

Є три основних безпекових проблеми Камеруну. По-перше, це сепаратистське повстання в англофонному регіоні Амбазанія, де 2017 року було проголошення створення суверенної республіки. Англомовне населення Південного Камеруну зазнає справжнього геноциду з боку франкомовного населення, що домінує в країні, і Париж заплющує на це очі, і відповідно уся світова спільнота. Під час конфлікту вже загинули сотні людей, 530000 осіб стали вимушеними переселенцями, а 33000 осіб втекли до Нігерії. Збройним силам, спецпідрозділам та жандармерії Камеруну протистоять 10 амбазонських визвольних рухів: Сили захисту Амбазонії, Рада Сил самооборони Амбазонії, Червоний дракон, Тигри Амбазонії, Війни-привиди ман’ю, Сили Амбаленду, Vipers, Seven Kattars, Сили оборони Південного Камеруну та інші.

Друга безпекова проблема це — діяльність терористичної організації Boko Haram. Від 2012 року бойовики тероризують північні райони країни, де мешкають мусульмани, і є істотним викликом для католика Поля Бійя. 2015 року уряд США відправив 300 військових на підтримку уряду Камеруну задля ведення війни проти Boko Haram.

Читайте також: Теперь можно с уверенностью сказать, что в истории с переворотом в Судане победила Саудовская Аравия

Врешті третя проблема полягає в наявності на сході Камеруну таборів біженців, де перебувають понад 400000 осіб з сусідніх Нігерії та ЦАР, що також є значним тягарем для країни населення якої складає 24 млн осіб. Отже, майже 2% населення Камеруну це — біженці, але світ нічого про це не знає, особливо, якщо порівнювати з галасом, що здійняли ЗМІ через європейську міграційну кризу, коли до країн ЄС прибули лише 1,2 млн біженців. Це лише 0,2% населення ЄС, тобто навантаження вдесятеро менше, ніж на Камерун.

Таким чином, саме неспроможність втримати безпековий еквілібріум, відсутність відчутних заходів з поліпшення життя населення та похилий вік Поля Бійя роблять Камерун ідеальною країною для продовження переможної ходи "арабської весни", яка у такий спосіб африканізується. Вже 2019 року стане зрозуміло, наскільки це вірогідний сценарій розвитку цієї важливої країни Центральної Африки, і чи знайде Франція рецепти для утримання влади в руках екстравагантної Шанталь Бійя.

БУРКІНІЙСЬКИЙ ПОЧИН: ПЛЮСИ ТА МІНУСИ РЕВОЛЮЦІЇ

Аналізуючи перспективи "камерунської весни", політолог Харуна Зонго відзначає, що поки що зарано про неї вести мову, бо камерунці та араби є сильно відмінними. Зокрема камерунці є дуже терплячими, вони всі хочуть змін, але не готові вийти на вулиці та вступити у двобій з поліцією чи армією. Отже, "камерунська революція" може не стати такою ж мирною, як революції в Алжирі чи Судані.

Харуна Зонго як представник Буркіна-Фасо — країни, що 2014 року пережила народну революцію, яка отримала назву "чорна весна" зазначає, що наслідки революцій не є однозначними. У випадку Буркіна-Фасо після революції погіршився стан безпеки, бо країна втратила ядро кадрового складу місцевої розвідки, що була однією з найкращих в регіоні. В країні активізувалися терористичні елементи, пов’язані з Аль-Каїдою в Ісламському Магрибі (AQIM).

Водночас, революція 2014 року дозволила провести демократичні вибори та обрати першого в історії країни цивільного президента. Тепер в Буркіна-Фасо поліпшився стан свободи слова та захисту громадянських прав, в економіці спостерігається демонополізація, а армія проходить реформування.

Буркіна-Фасо все більше посилює свої позиції в Західній Африці, та має можливості впливати на перебіг політичних процесів в сусідніх країнах. Отже, "чорна весна" окреслила скоріше позитивну траєкторію руху республіки і це дає підстави вважати, що буркінійського революційного прикладу будуть дотримуватися й інші африканські нації, що зараз потерпають від деспотичного врядування. Зокрема, Камерун теж має шанс на політичне пробудження та масштабне внутрішнє оновлення. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram