Мовна місія: знищити неможливо здійснити

Він відмовився зросійщувати словники української мови. 

І відмова ця коштувала йому волі. Могла насправді коштувати й життя. Але на нещадну прю із радянським свавіллям стали невідомі філологічні боги.

А спочатку ж ніщо не віщувало таких поневірянь.

Народитися в родині залізничника за тих часів означало чимало. Наприклад, шанс на пристойну освіту. Тож він 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Але потім навчався й не закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету й історико-філологічний факультет Київського університету.

Не закінчив, бо змінився суспільний лад. А він 1919 року необережно служив в Армії Директорії. 

І це була не єдина його вада. Іншою вадою стала його любов до рідної мови. Він – говорив українською, знав українську, захищав українську. Доводив, що вона – сучасна, багата, модерна. То ж її треба вчити, а не звужувати до фольклорних піснеспівів чи максимально зближувати з російською. Бо, може, радянські республіки – й сестри (комуністичній партії видніше), але українська й російська – мови різні. Неозброєним оком видно. Хіба ні?

Читайте також: Український словник убили разом із творцями, а слова – репресували

Отож-бо. Воно то видно, але своє бачення було безпечніше тримати при собі. 

Він занадто любив життя, тож у 1933-му не зміг наважитися на те, що зробили два Миколи – Хвильовий і Скрипник, – через зневіру вкоротили собі віку. Натомість тікав. У Казахстан. Де взявся при тамтешньому державному видавництві перекладати казаську літературу українською та навпаки. Але від тогочасної влади було не сховатися навіть у безкраїх казаських степах. Тож за відмову вписувати в українські словники слова, котрі б максимально уподібнювали словниковий склад мови української до мови російською 1935 року був звинувачений в "інакомислії". І отримав смертний вирок.

Щоправда, ось тут філологічні боги й вирішили за нього вступитися, бо мали на нього неабиякі величезні плани. Розстріл замінили на десять років таборів. Хоча при тому йому дісталося як Мазепі й Шевченку – разом: влада наказала ім'я проклясти й заборонити згадувати всує, усі твори вилучити – і спалити. Тож десять років він будував залізниці, довбав мерзлу землю, працював шахтарем і "лупав цю скалу" у прямому значенні слова – важким кайлом. Щоб усім смертям на зло таки вижити, 1946 року повернутися до Києва й отримати новий вирок – цього разу довічне заслання у Красноярський край.

А тоді Сталін нарешті помер. З'ясувалося, що справа на нього – як і тисячі інших справ – сфабрикована. 1957 року його реабілітували. І навіть поновили у складі Спілки письменників України. Хоча це була така суєта суєт і мізерщина, що й думати про неї не хотілося.

Натомість думалося про інше: про неоплатний борг перед рідною мовою. Якою він – нехай і подумки – відчайдушно підспівав собі, вгризаючись кайлом у бездонні надра сибірських копалень.

Це вона тримала його. Це за неї він тримався.

Читайте також: Що не так із реакцією Зеленського на мовний закон

Тож 1970 року побачило світ те, заради чого так опікувалися його долею загадкові філологічні боги, – "Як ми говоримо?". Праця про чистоту української літературної мови.

Книжку видав "Радянський письменник". Звісно, з купюрами. Тому пізніше і повніший варіант надрукувало об'єднання українських письменників Америки "Слово", одне з видавництв Нью-Йорка, Канадський інститут українських студій...

Потім були ще перевидання. Не одне. 

Він же нарешті виконав свою місію. 

Борис Антоненко-Давидович.

Для якого настільки важило "на каком язикє", що він за це пішов у "Сибір неісходиму". І вижив. За нелюдських умов. Аби написати одну з найвідоміших книжок про українську мову.

Борис Антоненко-Давидович у Карпатах. 1966 рік

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram