Оскільки ресурс наш дуже обмежений, і людей, готових на рух уперед, значно менше, ніж потрібно країні для розвитку, ми постійно намагаємось одночасно реалізувати багато проектів, завдань і навіть змішувати причиново-наслідкові процеси, які мали би випливати з логіки одне одного, а не тривати паралельно, пише для "Тижня" Світлана Одинець

Окрім сильного психологічного вигорання та зне­­віри, яка йде за ним, такі намагання перекрити собою всі лакуни, хоч як парадоксально, блокують наше дорослішання. Мені здається, що за стільки років інвестування в нашу країну ми нарешті можемо дозволити собі прожити ті сильні емоції, які в нас зараз виникли, назвати їх уголос, виписати їх не тільки у приватному, а й у пуб­лічному просторі й лише після того ставити перед собою завдання раціонального вилущування смислів, які потенційно могли би згодитися для подальших культурних проектів і дискусій у суспільній площині. Але це буде наступний етап. Спочатку киснева маска. На себе. 

У цій сьогоднішній груповій емоції я бачу дуже серйозну можливість зростання й важливий колективний досвід, який формує "уявні спільноти" та підсилює їхній символічний політичний і культурний капітал. Це ті почуття, які дають змогу глибше відчути власні ідентичності й цінності, озирнутися на інших і зробити вдих. Перевірити зброю та, можливо, переформулювати стратегії. І навпаки, спроби прорецензувати й осмикнути самих себе в перші ж дні після удару, бо це нібито може нашкодити емоційним зв’язкам із людьми з іншого табору, здаються не дуже чесними щодо себе та шкідливими для інших. Інші мають право отримати фідбек.

Читайте також: (р)Еволюція: драйв змін в Україні тільки починається

Лексика та формулювання в тому процесі, звичайно, мають значення, але не настільки ключове, щоб цим могли маніпулювати всі, кому не ліньки. У нашій країні сотні тисяч людей жертвували найдорожчим і найціннішим заради колективних ідей і цінностей, вони мають право на почуття образи та глибокої самотності сьогодні. І гуманітарну ауру нації поки що на собі тимчасово можуть потримати інші. Небажання розмежовувати, проводити лінії та ставити кордони – це не толерантність, а незрілість.

Мені здається, що президентські вибори показали нам щось нове, чого ми не знали про себе як про спільноту. Це певною мірою етичний розлам, новий тип конфлікту, який нам іще доведеться описати. У кожному разі його треба визнати, бо не зробити цього – означає частково також знецінювати власну працю, віру й пам’ять, якою жилося всі ці роки.

Заціпеніння – це, звичайно, тільки етап, який неминуче має перейти в нову якість. Я майже впевнена, що пережитий конфлікт не зникне безслідно, й ми зможемо перетворити його на якість нових ідей чи, може, навіть нового типу спілкування з іншими. Але для цього потрібно багато чого зрозуміти всередині.

Мені здається, що після цього прожитого емоційного потрясіння далі, пізніше, всі ми станемо менш оптимістичними, наші дописи у Facebook будуть не такими красномовними, як раніше, але ми наблизимося до перемоги, до якої ще йти й іти. Просто тому, що відчуватимемо самих себе краще, а також власні кордони й обмеження. Таке собі перетворення героїв і янголів на звичайних людей, які переживають "не конвенційні" емоції, може допомогти нашій країні подорослішати швидше, ніж красиві казки, а водночас спрацює як запобіжник проти переоцінки власного впливу в майбутньому.

Читайте також: Час вирушати в мовну подорож

Це також укотре допомагає зрозуміти досвід буття меншиною, чий захист прав та потреб лежить в основі європейської демократії. І досвід цей неймовірно важливий і для нашого європейського модерного проекту, і для стосунків усередині суспільства. Зрештою, всім нам у цій країні треба також зрозуміти: якої природи цей бунт, що стався? Що в його основі, крім політичних розбіжностей між громадянами однієї країни? Яка його глибша якість? Яких саме демонів випустили із пляшки сучасні технології? У який спосіб прокладати мости й у якому напрямку?

Здавалося б, достатньо було б одній групі не заходити в соціальні мережі, а іншій вимкнути телевізор на кілька років – і комунікація відбулася б сама собою. Але чи привело б це до кращого розуміння одне одного й формулювання спільних смислів? Чи це соціальні мережі блокують нам порозуміння? Чи вони тільки унаочнюють його проблемність, і корені тут значно глибші? Хто ж знає. 

Але поки ми не маємо відповідей на ці запитання, поки все це триває й поки нам дуже боляче, всі ми можемо робити щонайменше дві речі: говорити українською голосніше й долучатися до найрізноманітніших проукраїнських культурних проектів – від бібліотеки у спальному районі до обласних центрів. Не переставати бути принаймні учасниками та слухачами, якщо на творчість тимчасово забракне сил. Утримувати зоряне небо всередині – це теж.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram