Сучасна українська література, чиї кращі зразки будуть представлені на цьогорічному "Книжковому Арсеналі", здавалося б, займає всі можливі жанрові ніші – від роману виховання і притчі до фантастики і детективу.

Утім, саме місцеві проблеми – зростання, прощення, спокути – вирізняє її з-поміж "паралельних" їй жанрів зарубіжного письменства. І нехай у ній вже не "земля говорить", а промовляє модна "трансцендентність", читати книжки зокрема цього огляду все одно і приємно, і корисно.

Володимир Лис. В’язні зеленої дачі. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2019

Автора цього роману недаремно називають справжнім народним письменником і феноменом сучасності – історія, розказана ним, ніби взята з "живого" життя, в якому якраз "народне" і "сучасне" чітко розділене. І не перетинається. Адже проблема сластолюбних і підступних можновладців сьогодні нікуди не зникла, і хоч мова в романі про недалеке радянське минуле, але впізнати в героях можна багато кого.

Читайте також: Не так все у нас погано з культурою, якщо порівнювати з Європою

За сюжетом, молодого львівського економіста протии його бажання розподіляють після університету до провінційного Вербівська. Паралельно ми дізнаємося про господаря того краю, першого секретаря тамтешнього райкому партії, а також колективні оргії, які він влаштовував з юним практикантками. "Коли вже Принципал натішувався своєю пасією, коли й практика підходила до кінця, влаштовувалася прощальна вечеря, куди запрошувалися вони, обрані з найближчого шефового оточення. Вечеря, звісно, обставлялася з шиком, та головна родзинка була не в цьому, ба навіть не в тому, що коханка відрекомендо­вувалася всім одразу, — а в тому, що того вечора вона ставала загальною іграшкою. На ній, голій, грали в кар­ти, і вона за цілий вечір мала віддатися всім їм. Ніхто з них, Принципалових наближених, від такої забави не відмовлявся, але що дивніше — не відмовлялися й дівки». І недарма головного героя попереджала незнайомка – про те, що він потрапить до банди, адже вже в незалежній Україні він, солідний бізнесмен, отримує анонімного листа із вимогою відновити той бордель, сумнозвісну зелену дачу. Він ще не здогадується, що всі персонажі цієї драми перетворяться на в’язнів цього будинку…"

Ігор Астапенко. Чаполоч. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

Ця несподівана для нинішніх реалій метафорична притча про людську самотність – дебютний роман автора, який продовжує традицію психологічної прози. Крім того, він справжній поет і лінгвістичний еквілібрист, його образна мова створює за кожним предметом багатошарову тінь свіжих смислів. Отже, тонке відчуття мови, але не Медвідь чи Пашковський. Вживає суржик, але не Бриних і не Подерв’янський.

В анотації за автора розписалися, згадавши як предтечу Сашу Соколова. У "Школі для дурнів" він використовує потік свідомості, нагадуючи Джойса, у нашому ж випадку автор спробував те саме зробити з місцевим матеріалом. "То дивіться на омелу. Коли омеліле дерево втрачає листя, його кругла недуга стає ще виразнішою. Як жінка, на якій залишилися тільки родимки й хрестик». Або не так, більш прозаїчно, але не приземлено. Наче Хлєбніков, який набагато раніше за Соколова мелос з онуч витягував. "Детуся! Если устали глаза быть широкими…" Майже те саме в нашого автора "Мілочко! Пам’ятаєш минулий березень? Снігу було по самі душі. Ше хтось у криниці втопивсь. Зоя, здається. Я не любив її. Не вона? Тоді й зараз не люблю. Буде довго жити. Налий. Так ось, я тоді зрубав аличу. Аличу Йосі. Він досі не знає. Вона мені заважала. Але я не про це, Мілочко. Коли в тебе день народження? Ти ж знаєш. Тоість — Ви знаєте. Підкури".

Артем Чех. Район «Д». – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019

Ще на початку 1990-х автор сих рядків писав про децентралізацію і "клаптиковий" характер "незалежної" культури, тож саме так і сталося.

Років за двадцять це зрозуміли навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати вглиб, про себе, а завершили вшир, про час і місце. Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 1990-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось навіть Чех, який писав про "пластмасові" міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні "натуральні" Черкаси. Саме міфологічному простору одного з районів цього міста присвячений цей роман. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників «незалежних» регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.

Поліна Яцюк. Завтра. – К.: Саміт-Книга, 2019

Це захоплива, містична і драматична історія про те, що нічого не варто відкладати на завтра, тим паче, коли з відкриттям і самої книжки, і її авторки, це стає вже майже неможливим. Тобто ідеться про текст, який втягує в дійство, переживання і переосмислення, і психологізм тут грає не останню роль. По-друге, звичайно, відмова від будь-яких стереотипів, ламання штампів і кліше, якими грішать автори-початківці, нариваючись згодом на антипремії за найгірші описи сексу. У даному випадку вони - найкращі, бо "живі", нехай навіть програються подумки героїнею, яка не дозволяє залицяльникові на "мікророманчик", а сама керує стосунками.

Загалом це чудова готична оповідь, в якій живуть, перетинаючись, два світи – сучасний і містичний, в якому янголи і демони, пекло і рай. Навіть місце дії – сучасна Україна, Умань, Одеса, Білгород-Дністровський – не має особливого значення, коли ідеться про вічні цінності, традиційні шляхи, архаїчні бажання. "Знайшла старе дерево. Доторкнувшись до дуба на пагорбі, ніби щось відчула, всередині стовбура текла жива енергія, під кроною ніби чулось серцебиття. Знайоме відчуття. Але… Я не була у Софіївському парку, сьогодні відвідую його вперше. Розуміння потаємної, відчутної сили життя".

Юлія Чернінька. Лицар Смарагдієвого Ордену. — К : КМ-Букс, 2019

Ця книжка чудово вписується в традицію підліткової літератури, причому як класичну, так і сучасну. За своїм колоритом вона нагадує "Трьох товстунів" Олеші та "Кондуїт і Швамбранію" Кассіля, а також "Зоряний пил" Філіпа Пулмана.

Читайте також: Ми стаємо нацією, яка втрачає звичку читати – Зоя Казанжи

За сюжетом, у середньовічному місті, що знаходиться у паралельному світі, давно вже встановлені дивні правила, його мешканці живуть під тиском вічного страху, несправедливості, жорстоких законів. Здавалося, ніщо не врятує далеке королівство, аж ось у нашому сьогоденні народжується хлопчик, і знову ми опиняємося віч-на-віч з біблійним сюжетом, адже це не єдиний символ у повісті. Так, наприклад до стародавнього Люмберну (мало не Лембергу) має прилетіти Лицар, який звільнить місто від влади Великого Магістра. Нічого не нагадує? Тоді краще прочитати все до переможного кінця. Тим паче, коли стиль письма підкорює своєю вправністю."Небо було ясним і зоряним. Подорож видалася захоплюючою і неймовірно красивою Норіс із побратимами-розбійниками сиділи на мішках з тирсою і майже не розмовляли. Кожен думав про своє. Усі вони не за власною волею зійшли на шлях розбійництва. Більшість із них були втікачами-каторжниками, що переховувалися від тюремних галер у морі, хтось переховувався від брехливого люмбернського суду, хтось — від ворогів. У цю чудову зоряну ніч чоловіки згадували рідні домівки, своїх покинутих дружин, дітей і стареньких батьків. В більшості з них сім’ї залишилися у Люмберні, і тепер, якщо Смарагдієвий Лицар здобуде перемогу над Магістром, у кожного з них з’явиться шанс повернутися в рідну домівку".

Максим Гах. Прогулюючись пустелею. – К.: Видавництво Жупанського, 2019

Видавництво, що спеціалізується на "темній" літературі, продовжує гуртувати прихильників містики і горору.

Цього разу це сучасний зразок того, на що буває здатен автор в описі інфернального страху. Цим, до речі, свого часу вирізнялися серед своїх іменитих сучасників классики літератури жахів – не відвертим описом страхітливих сцен, а лише відчуттям трансцендентного, крижаного потойбіччя, яке сформувало і декаданс, і готику, і класичний горор. Щоправда, не без суто українського ліризму. "Сонце тріснуло та потекло густим жовтком пообіднього марева". "Сонце поклало на стіну біля її плеча широкий білий мазок". "В небі повис ранній, недоречний, як пляма відбілювача на новенькій сукні, місяць». Утім, згідно із законами жанру, "національне", тобто місцеве, недовго живе у цій прозі разом із "всесвітнім", потойбічним і фантастичним. "Але Мар’яна їй договорити не дала. Вона вистрелила вдруге; щоправда, замість таксистки влучила в Любу. Та скрикнула. Промінь бластера пропалив їй у грудях дірку завбільшки з апельсин. Вона схопилася за полицю з посудом, тарілки полетіли на підлогу. Валентина прикрила руками голову і полізла під стіл. Мар’яна ще раз натисла на спусковий гачок".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram