Зовсім скоро мої одногрупники отримуватимуть дипломи в красивих мантіях і конфедератках із китицями. А я лайкатиму їхні фото в інстаграмі та читатиму зворушливі дописи-прощання, бо не так давно забрала документи з вишу, де ще два роки тому мріяла навчатися.

У 2017-му я вступила на дворічну магістерську програму і влітку після першого курсу потрапила на стажування в редакцію журналістських розслідувань. Стажування мало тривати місяць. Коли він минув, я лишилася ще, до кінця літа. В середині серпня мені запропонували там працювати. Вже тоді я розуміла, що хочу займатися журналістськими розслідуваннями саме в цій команді, тож відмовлятися від такої можливості було неправильно. Відкладати роботу ще на рік теж: раптом тоді такої вакансії не буде. Так само неправильним мені здавалося кинути університет – місце, де, мовляв, найкраще в Україні вчать журналістів. Тому я склала в голові ідеальну картинку: виш у Львові, робота в Києві, між ними 500 кілометрів, але я встигатиму все і нікого не підведу.

Як вийшло насправді? Здається, я підвела всіх і лише потім забрала документи з університету.

Знаю чимало інакших історій про класних людей, яким вдається поєднувати, але, можливо, корисною буде й моя. Вона про те, що неможливо встигнути все, навіть якщо дуже старатися і не жаліти себе. І про те, що треба розставляти пріоритети й обирати. Навіть якщо вибір – це кинути університет.

Читайте також: Мені 15 і я відмовилась ходити до школи

Я живу без студентського квитка вже кілька місяців. І бачу в цьому кілька переваг.  

Припинилося нічогоневстигання. Спочатку я дуже красиво розпланувала свій час: вдень працюватиму в офісі, ввечері робитиму університетські домашні завдання, раз на декілька тижнів приїжджатиму на найважливіші пари, а в метро слухатиму записи з лекцій. Частину роботи/навчання перекину на вихідні, а відпочиватиму… Хто взагалі відпочиває, коли йому трошки більше двадцяти?! Подумки я уявляла себе диво-жінкою, яка все встигає і з усмішкою викреслює зі списку виконані справи, попиваючи каву.

Натомість я приходила в офіс уже втомлена, бо вночі допізна доробляла щось для навчання. Втома впливала на якість роботи. Приїхати в університет вдавалося рідше, ніж хотілося, а під час занять я часто писала новини і відпрошувалася вийти посеред пари, щоб зателефонувати експертові по коментар. Слухати лекції в дорозі бракувало і часу, і сил, а зустрічі з друзями траплялися все рідше, бо коштували дорогоцінного сну, якого і так бракувало. Рідкісні моменти стабільності руйнувалися згадками про дедлайн на вчора, який я, звісно ж, пропустила.

Можна було би продовжувати переконувати себе в тому, що я диво-жінка, підводячи при цьому підводити всіх – колег, викладачів, одногрупників і себе.

Пришвидшилося навчання на справжніх помилках. Навчання, нехай навіть у найкращих вишах, – це завжди тепла ванна. До вас приходять люди, діляться своїм успішним досвідом і вселяють віру, що в професії все просто. В гіршому випадку ці люди просто читають свою лекцію, поки студенти граються в телефоні. Викладачі дають багато спроб на те, щоб виконати завдання добре, а оцінити можуть не тільки результат, а й докладені зусилля.

Готуючи навчальні сюжети, я могла по п’ять разів переписувати стендап, бо забувала якесь слово чи неправильно ставила наголос. Завжди заспокоювала себе тим, що ці сюжети, зрештою, подивляться та оцінять лише викладачі. А на перше інтерв’ю, яке я мала взяти для розслідування, у мене виявилося 30 секунд. За цей час герой устиг тричі назвати мене продажною, двічі послати до біса і закритися в кабінеті. Другого шансу не було. Я підвела команду.

Викладач цінуватиме ваші старання, і пояснюватиме помилки стільки разів, скільки потрібно. Читачеві буде байдуже, як сильно ви старалися, якщо щось не вийшло довести чи записати, – він побачить недолік і, можливо, наступного разу байдуже прогортає пост з посиланням на ваш матеріал. Одним невдалим текстом можна втратити людину, для якої довго і важко старалися. Але це стає зрозуміло, коли переробити немає шансу.

Не треба робити те, що не подобається і не має сенсу. В університеті часто повторювали, що роблять із нас універсальних журналістів – бійців будь-якої гвардії, які пишуть про поезію так само вдало, як про судову реформу, при цьому лівою рукою монтуючи документальний фільм.

Універсальний журналіст – це прекрасно, але, зазвичай, міф. Я навряд чи колись зніму фільм самотужки, і точно ніколи не змонтую його. Коли доводилося це робити під час навчання, я вмовляла себе й обіцялася собі, що це "останній раз". За цей досвід я вдячна і за крайньої потреби відкрию програму для монтажу, щоб зробити ролик. Але швидше, краще і без нервів напишу про все, що треба.

Базові знання з різних галузей не є непотрібними, навіть навпаки. Але коли точно знаєш, чого хочеш і що тобі вдається найкраще, заглиблюватися у нецікаві й непотрібні ніші – наприклад, оцінювати літературні праці, коли хочеться знаходити незадеклароване майно корупціонерів, – втомлює.

Зрештою, диплом би не врятував мене, якби я нічого не вміла чи не хотіла. Здається, всі вже про це казали, але майбутньому роботодавцеві не потрібна кольорова картонка з красивими літерами. Всіх цікавлять уміння. Скільки відео ви змонтували і по скільки репортажів поїхали до карпатських сіл. Якими реєстрами вмієте користуватися і скільки ваших інтерв’ю опублікували. Якщо ви навчилися лише обирати шрифт для своїх ненаписаних текстів, то навіть статус випускника найкращого у світі вишу не допоможе уникнути звільнення.

Я почала працювати в медіа задовго до вступу на журналістику, і під час співбесід мене ніколи не питали про диплом. Для найпершого свого журналістського тексту я збирала коментарі в бабусь на львівському базарі, а для першого розслідування розпитувала студентів університету про хабарництво. Спочатку не зовсім розуміла, що таке лід і натґраф, але мала вогонь в очах і сміливість розпитати старших колег про все, що треба знати і вміти. До вступу в університет у мене вже було портфоліо з хороших і не дуже матеріалів, після вступу кількість хороших збільшилася.

Чимало випускників журфаків так і не опублікували жодного матеріалу, не впорядкували портфоліо, яке зможуть показати на співбесіді і їх, швидше за все, не візьмуть на хорошу роботу. Бо навички важливіші за картонку.

Водночас, цієї картонки інколи дуже бракує. Я сумую за парами, цікавими завданнями, жартами викладачів і досі читаю чат одногрупників. І навіть коли вони скаржаться на завдання і дедлайни, я думаю про те, що могла би переживати це з ними. Можливо, за рік-два я продовжу навчання. Є декілька причин, чому я шкодую про свій вибір.

Читайте також: Змінити життя за літо, або Як швидко навчитися чомусь новому

Без університету важко вчитися. Забираючи документи, я пообіцяла: хоч що станеться, продовжу вчитися. Три рази на тиждень дивитимуся навчальні онлайн-курси, запишуся на уроки іноземної мови і навчуся грати на гітарі. Але минуло майже півроку, а я так і не скачала жоден курс, не вивчила нової мови і навіть не торкнулася струн. Так і не зрозуміла, як системно знаходити час на саморозвиток – все починається і закінчується цікавими текстами й відео, які трапилися у фейсбук-стрічці.

Університет давав мені знання, створював розпорядок і ставив дедлайни. І аргумент "сьогодні я на роботі допізна, тому зроблю це завтра" там не працював.

Залишилося відчуття меншовартості. Інколи я заздрю випускникам. Вони – змогли, закінчили почате. Не здалися. Не пожаліли себе. Не опустили рук. Вони молодці, а я – ні. І нехай у результаті ми отримуємо однакові зарплати, працюємо в однаково хороших медіа, але я все одно почуваюся гіршою за них.

Коли мене питають, який університет я закінчила, постійно доводиться ніяково пояснювати, що ніякий, що навчання покинула, чому це зробила і чому цей вибір був правильний. Інколи обходжуся загальними фразами, а один раз, під час застілля з родиною, збрехала, що досі навчаюся.

Не можу сказати, що соромлюся своєї бездипломності. Але для багатьох кинути університет – це про безвідповідальність і легковажність, а не про обдуманий вибір на користь чогось іншого. Сама я ніколи так не вважала, але оцінюю себе очима інших. І навіть зараз, пишучи цей текст, постійно зупиняюся: "Та хто ж ти така, щоб писати колонки і щось комусь радити, якщо навіть не закінчила університет?"

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram