Це та інші фото – Настя Федченко, Новинарня

Піски і Зайцеве – дві гарячі точки на карті Донеччини. Одна неподалік Донецького летовища, інша – поруч з окупованою Горлівкою. Війна тут то стихає, то розгорається, ніби багаття, ось уже п’ять років, вимагаючи нових жертв. І невідомо, коли згасне.

Хтось узяв до рук зброю від початку, хтось – пізніше. Вони з різних куточків України. Об’єднує їх те, що всі не хочуть пустити війну далі. І в них виходить. Репортаж із позицій ЗСУ в Пісках і біля Зайцевого та розповідь про трьох людей, які роблять усе, щоб перемогти цю пожежу публікує Анастасія Федченко для "Новинарні".

Квіти потрощеного Донбасу. Донбас потопає у трояндах. Ці кущі високі і низькі, прямі, в’юнкі. Можна було б написати – "війна червоної і білої троянд", але сортів, кольорів, відтінків значно більше: білосніжні, як вельон, червоні, як кров, рожеві, наче світанок, жовто-помаранчеві, як небо на заході. Трояндові зарості буяють на закинутих подвір’ях, контрастують із потрощеними будівлями, в’ються по залишках стін і парканів.

Читайте також: Про війну, втому від неї, ховання від повісток і "не таких" жінок

Здається, цей червень багатий трояндами, як ніколи. Усе через дощову весну. Від того і трави вигналися в пояс.

Наче море, зелень затопила двори, вихлюпнулась туди, де раніше були стежки й доріжки, протікає через кожну шпаринку в хатах, де давно ніхто не живе.

Піски. Володимир: айтішник, який повернувся з Британії заради Майдану і воює у Пісках. Піски щоліта перетворюються на величезний сад. Здається, господар насадив квітів і дерев, насіяв трави, а тепер не встигає довести це все до ладу, тож сад стоїть занедбаний.

У заростях іще подекуди видно "розібрані" снарядами різних калібрів будинки, але загалом у цій оазі щороку складніше впізнати колись заможне, елітне селище біля Донецького аеропорту. А може, то просто природа хоче затягнути рани, завдані війною?

Розбиті стіни без даху, вікон немає. Великий кущ червоної троянди розливає навколо ніжні пахощі – позиції Об’єднаних сил бувають і такими. Додається запах півоній, що доцвітають поруч. Скоро їх замінить садова лілія. Схоже, у стінах, що ще якось тримаються купи, колись жив великий квіткар.

Траншея в’ється гадюкою в зеленій високій траві. Голі дерева, вбиті війною, стирчать між зелені, ніби кістки у скелеті.

– У цьому дереві більше заліза, ніж дерева, – мимохідь кидає боєць на псевдо "Художник", який нас супроводжує.

На території колишнього автопарку можна знімати фільм жахів, додаткові декорації не потрібні. Те, що колись було "Богданами" й "Еталонами", нині стоїть іржаве – купа брухту просто неба.

– Ну жили ж люди, добре жили. Що їм іще було треба? – питає військовий. За його словами, з "того боку" зараз бояться наступу ЗС України.

На столі, за яким улітку обідають військові, – ваза зі зрізаними трояндами. Люди навіть на війні прикрашають побут.

Тут розмовляємо з командиром роти Володимиром. Питаю про наступ.

– Якщо буде такий наказ – підемо вперед, – усміхається ротний. – Чесно кажучи, думаю, така ідея дуже сподобалася б у військах.

Наразі, розповідає Володимир, ворог поводиться зухвало, провокує оборонців Пісків із великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів.

– Не було жодного дня, щоб можна було сказати, що була повна тиша, – зауважує командир. – Кожен день якісь обстріли. Мусимо якось відповідати, бо життя наших військових нам дуже важливе. Ми не можемо собі дозволити поранень чи, не дай Бог, чогось гіршого.

Володимир сам із Кропивницького, йому 53. За фахом – інженер-комп’ютерник, п’ятнадцять років жив і працював у Великій Британії. Коли почався Майдан, приїхав підтримати революціонерів.

Відтак опинився на фронті. Спершу звичайним солдатом, потім став командиром роти, бо після військової кафедри має звання лейтенант. З усмішкою каже: мабуть, таке можливе тільки в умовах бойових дій, коли підрозділом командує не кадровий військовий, а "піджак".

Усміхаючись, комроти розповідає, що не забувати англійську йому допомагають іноземні журналісти. Коли вони приїздять, саме Володимир водить їх на позиції і розповідає світу зрозумілою йому мовою, що таке війна в Україні.

Питаю, що його тут тримає вже п’ять років.

– Розуміння того, що справа не завершена. Те, заради чого люди вийшли на Майдан, заради чого добровольці в 2014-му пішли на війну. Відчуття того, що хтось цю справу має довести до кінця, до того, про що ми всі мріємо.

Володимир переконаний:

– Якби прокрутити все назад, я б пішов тим самим шляхом. Думаю, кожен нормальний чоловік має перебувати тут. Можливо, якби більше українців були тут, ми б зараз десь на кордоні стояли, а не в Пісках.

За роки війни Володимир склав ціну російському слову й російським обіцянкам.

– Це люди, які проголошують, що вони наші брати, але не втрачають жодної хвилини, щоб ударити в спину, – каже ротний. Наприклад, міномети противника стоять просто біля житлових будинків.

Володимир вивчає в соцмережах сторінки людей, які залишилися на окупованих територіях. Із них, каже, зрозуміло, що в "ДНР" там розчарувалися.

– Але російська пропагандонська машина продовжує працювати і всіма можливими засобами намагається підтримати якусь віру в людях, що "правільним путьом ідьотє, таваріщі", яма не за горами, – розповідає офіцер. – На жаль, там багато людей, які бояться всього українського і чіпляються за принесену туди нібито російську ідею. Час покаже.

Те, що Росія почала роздавати на окупованих територіях паспорти, Володимир оцінює двозначно. З одного боку, це погано, адже це нахабне втручання в життя України.

– З іншого боку, можливо, ті, хто не любить українське, поїдуть жити туди, де вони люблять, із тим, кого вони люблять, і залишать Україну українцям.

Зайцеве. Сергій: слідчий-пенсіонер, який командує підрозділом ЗСУ. Зайцеве війна потрощила не менше, ніж Піски. Тут теж усе потопає в соковитій траві і квітах. А ось неймовірно солодкі черешні цьогоріч не вродили.

Зайцеве – одне з небагатьох селищ на лінії зіктнення, поділене фронтом між Україною і бойовиками. Оборонні траншеї тут пролягли в городах. Між тим, що колись було будинками, підходимо до хати, яку правильніше назвати купою цегли.

Немолодий кароокий боєць на ім’я Сергій розповідає про ситуацію:

– Обстріл може і вдень розпочатися, і вранці, але найчастіше ввечері, десь після дев’ятої години. Переважно зі стрілецької зброї. Але з автоматичних гранатометів також стріляють, з РПГ, протитанкового гранатомета і з важких кулеметів ПКМ.

Між українськими укріпленнями та ворожими позиціями – якась сотня метрів. Це робить будь-яку зброю ефективною і страшною. І водночас допомагає бійцям бути в тонусі. Рідко забувають вдягти бронежилети і каски, каже Сергій.

– Хлопці дисципліновані, вони знають, що таке їхня безпека, що вдома на них чекають сім’ї, діти, батьки. Але іноді доводиться нагадувати за посадою. Я командир підрозділу, якого, не скажу, – всміхається добродушний вояк.

Сергію 57, він уже давно був на пенсії, адже працював у міліції, був дільничним, слідчим, мав звання капітана міліції. У 2015-му пішов у військкомат у рідному Запоріжжі і попросився на фронт. Каже, "за державу обідно стало". Його мобілізували в четверту хвилю. Згодом чоловік підписав контракт.

Нині Сергій – старшина ЗСУ. Досвід роботи у правоохоронних органах допомогає йому в армії, адже чоловік знає зброю, вміє працювати з людьми.

За чотири роки війни, запевняє, не втомився. Фізично так точно.

– Допомагає триматися віра в людей, віра в майбутнє України, – говорить Сергій, і його перебивають кілька вибухів. – Це так сепари "підтримують перемир’я". Не дотримуються взагалі. Це РПГ, ручний протитанковий гранатомет. Таке у нас вдень постійно.

У листопаді в Сергія закінчиться контракт, і слідчий-пенсіонер хоче додому.

– Хотілося б, щоб усе налагодилось. Мирним шляхом, думаю, це буде дуже важко – навіть не уявляю, як. Хіба з тими, що прийшли на нашу землю, ми будемо брататися і складати перед ними зброю? Цього не буде ніколи. А так… Я не уявляю, як, – сумно повторює Сергій. І додає з посмішкою: – Все буде "Україна".

Зайцеве. Євген: пенітенціарний службовець, який із другого разу таки потрапив на війну. Шлях до іншої позиції в Зайцевому лежить знову поза городами. Будинки, здається, ще більш розбиті. В одному кинутий нещодавно серед білого дня ВОГ-25 пробив стіну. Добре, що поруч не було нікого з наших бійців.

Пробоїну заклали мішками. На них стоїть стара емальована біла кружка "40 лєт Побєди". Бійці жартують: то раритет і окраса їхньої позиції.

– У нас доволі тихо, – говорить невисокий худорлявий Євген. Побачивши в моїх очах здивування, адже кілька хвилин тому було приблизноп’ять приходів з РПГ, пояснює: – А те, що оце було, так це буденність для нас, нічого незвичайного.

Пізніше Євген покаже мені уламок від пострілу РПГ – великий, як його долоня, гострий, наче лезо. Бронежилет іще може витримати такий осколок, а ось каска навряд чи, спокійно скаже армієць.

Найчастіше окупанти відкривають вогонь із гранатометів та кулеметів різного калібру. Причому стріляють частіше засвітла, бо бачать рух на опорниках. Працюють прицільно. Нещодавно в них пройшла ротація, каже Євген про справи на "тій стороні", і ці, що заїхали, добре знають військову справу.

Через невелику відстань наші воїни чують, як бойовики доповідають, розмовляють між собою. Іноді найманці прагнуть "поговорити" і з українськими армійцями, нецензурно.

– Можуть під цю справу і з підствольного гранатомета кинути, він небезпечнй уламками, – ділиться Женя. – Тут засоби індивідуального захисту обов’язкові, як зубна щітка. Навіть їсти готуємо в них.

На ворожі матюки українські вояки не відповідають. О шостій ранку та надвечір вмикають гімн України.

– Нехай слухають. Не знаю, навчились вони чи ні, але сподіваюсь, скоро навчаться, – всміхається Євген.

Йому 24, він зі Старобільська Луганської області. Про армію мріяв із дитинства, тим більше, батько був в Афганістані, дід воював. Євген працював у Державній пенітенціарній службі України, у 2016-му підписав контракт зі Збройними силами України.

– Коли я вперше пішов у військкомат у 2014-му, мені було вісімнадцять, воєнком відмовив: "ти ще занадто молодий, там убивають, тобі не місце там", – пригадує Євген. – За два роки я вже зміг його вмовити.

 

Читайте також: Весна і смерть: як українці воюють під Горлівкою та на Авдіївській промці. ФОТО

Євген – старший солдат, командує відділенням. Його контракт закінчується за півтора місяці. Боєць хоче побути вдома, відпочити, підлікуватися, адже має поранення і контузію. Отримав торік на Великдень, коли опівдні почався мінометний обстріл:

– Ніщо не віщувало біди. Бахкало, бахкало і прилетіло. Поранення голови, грудей середньої тяжкості.

Тоді він лежав у шпиталі півтора місяця. Із тринадцяти уламків лікарі у Харківському шпиталі витягли тільки один.

– Їх усі можна було дістати, але вони маленькі, тому треба зробити велику рану, щоб залізти глибоко і витягти. Хірург мені сказав, що вони не рухатимуться. Може, колись видалю, – усміхається Євген.

Повернувшись після шпиталю на позиції, через два місяці він дістав контузію.

Євген хоче завершити сімейну династію військових:

– Я б не хотів, ані щоб мої діти, ані щоб чиїсь інші знали, що таке війна. Хочу, щоб жили мирним життям. Щоб ніхто не знав, що таке втратити сина чи доньку.

Після "дембеля" він хоче поїхати на море відпочити, а потім повертатиметься до мирного життя. Хоча зізнається: складно буде поїхати від хлопців підрозділу, які стали наче рідні. Адже так потрібно вчити воювати новачків.

Ми повертаємось із позиції у високій траві. У конюшині літають метелики. Десь збоку, причаєна за іншими деревами, медово пахне липа. Отак воно на війні…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram