MENU

Radyvyliv Dream: замість лоукосту – маршруткою в сусідню область. ФОТО

3249 0

Часом ми менше знаємо близьке, аніж віддаленіше – полетимо лоукостом у сусідню країну, так і не їздивши маршруткою, що вдає блаблакар, у сусідню область.

Наприклад, та ж Рівненщина. Це був простий одиночний піший похід без ночівель, куди лоукостіше.

Рівненщина якось менш романтизована, ніж той же український степ, куди я ходив у походи раніше. А між тим, саме на Рівненщині (закреслено: течуть молочні ріки) уздовж доріг між селами ростуть, бува, черешні, самі дороги – із чорного базальту, на кожному стовпі лелеки та лелеченята (буськи), на перехрестях – хрести в рушниках і стрічечках ("фігури"), а сам похід за настроєм часом нагадує фільм Arizona Dream. Ось вам маленький Radyvyliv Dream – це радше фото з підписами, аніж текст.

 

Читайте також: Сім величних соборів України, які ще можна врятувати. ФОТО

У нинішньому Радивилівському районі відбулася битва під Берестечком. Нині на Козацьких Могилах в одному будинку водночас археологічно-історичний музей та зовсім маленький монастир із підписом УПЦ (КП) – табличку поки не міняли. На козацько-бароковій церкві, як і на кожному стовпі в районі, лежить гніздо лелек. Усе це посеред квітів і трав, а до старовинної дерев’яної церквиці поряд (вона була ще під час битви, але в іншому місці) притулено десяток велосипедів: усі відвідувачі – селяни, які прийшли на ранкову службу, не туристи.

 

Тут мені вийшло мандрувати так, як я люблю: звертати на дедалі більш бічні, віддалені дороги, де взагалі нема машин. Дороги ці між селами часто бруковані, із чорного базальту, і досі в чудовому стані – мій тато пам’ятає, як їх будували, коли він був малий (усупереч моїм стереотипам, ці якісні дороги збудували не за Польщі, а після війни, у радянський час – базальт видобували тут-таки, на Рівненщині, біля села з характерною назвою Базальтове). Мій дідо називав таку бруковану дорогу "соша".

 

Наприклад, базальтова "соша" веде з Острова на Митницю. Колись у Митниці була буквально митниця – кордон між Російською та Австро-Угорською імперіями. За сімейними легендами, мій прадід, будучи лісником та добре знаючи місцевість, в обхід цієї митниці проносив контрабандою горілку: брав за плече один-два бутилі з довгим горлом (у народі "гусаки") та йшов лісами в цісарсько-королівську. Чим не нинішні човники.

 

Після Першої світової кордони змінилися – і тут стала знову прикордонна зона, тільки вже Польщі. Ненадовго. Уже в 1939 році мої дід із бабою без будь-якої згоди (як то трапляється з цивільними й сьогодні) стали громадянами УРСР, а менш ніж через два роки, як згадував дід: "Уранці по радіо сказали, що война, а в обід дивлюся – німці сунуть". Обох, і діда, і бабу, тоді зовсім молодих, забрали в остарбайтери, причому моя молода бабуся спершу втекла від такого щастя, проте "хитрі" німці забрали натомість її матір, тож вона сама вийшла за селом до підводи, щоби здатися на примусову працю замість мами; а дід радше тікав в остарбайтери від українських терористів як цивільний прихильник їхніх політичних конкурентів (теж українських, не радянських) – але це окрема і складна історія, що неминуче викличе "срачі". Як каже мій друг-психотерапевт, в усіх нас на Захід від Дніпра вшита як спадкова травма Друга світова війна, як в усіх нас на Схід від Дніпра – голод.

 

Читайте також: Ми маємо досить впертості та сил, щоб рятувати та захищати об’єкти культури, – думка

Сьогодні село діда з бабою не найбільш людне. Раніше я "сковородував" степами та Полтавщиною – так от на Рівненщині, особливо подалі від наскрізних доріг, якось більш помітне знамените "вимирання сіл". Утім, конкретно хати, під якими "припарковані" комбайни, – із новими вікнами з металопластику, із "тарілками" антен, із металочерепицею. Якщо не ставитися до села як до живої одиниці, а думати про кожну конкретну людину – то й не знаю, чи це "вимирання" слід сприймати як щось погане: кожен робить вибір залежно від бажання, амбіцій, залежно, зрештою, він того, чи має роботу. (Особисто я на місці дітей старшого покоління виїхав би в місто. Так роблять і багато з них). Можливо, із нинішньою технікою просто треба менше робітників, ніж було потрібно із сапами та серпами. Поля засіяні, не кинуті. Пшениця й кукурудза вже буяють.

– Ми тут живемо, як на острові, – каже сусідка давно покійних діда з бабою.

Із кожного боку від неї – хати закинуті. Спадкоємці вирішили в селі не жити. Навіть хати, закинуті зовсім недавно, – заростають лозами та травами. Джунглі беруть своє. Природа буйна і прекрасна. Лелеки – щось святе, як в Індії корова, ніхто їх не чіпає. Старі хитрі лиси (на відміну від наївних лисів-підлітків Полтавщини) цього разу не далися сфотографуватися: дивилися зневажливо й неспішно відходили в кущі, "тримаючи все під контролем". Зате перепілки пурхали з узбіччя прямо з-під ніг, щоразу змушуючи здригнутися. Зозулі накували десять тисяч років.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Артем ЧАПАЙ для Opinion


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини