Анна Ахматова – жінка нелегкої долі, поетеса світового рівня, почесний доктор Оксфордського університету, номінантка на Нобелевську премію з літератури, чиї твори перекладені багатьма мовами, жінка, яку малював у Парижі сам Модільяні.

Вона народилася на Одещині та багато років прожила в Україні, звідки походили її предки (справжнє прізвище поетеси Горенко). І хоча велика частина її життя пов’язана з Петербургом та Москвою, проте в Києві вона навчалася в Фундуклеївській гімназії, потім на Вищих жіночих курсах, а також вінчалася з Миколою Гумільовим, хоч і недолюблювала це місто через непрості роки, прожиті тут. 

Але мало хто знає, що багато разів юна Анна гостювала на Хмельниччині, у будинку, де мешкала її рідна тітка Анна Вакар та прожила останні роки свого життя мати поетеси Інна Стогова. Анна Ахматова похована під Петербургом, але могили матері й тітки знаходяться на старому сільському кладовищі Слобідки-Шелехівської Деражнянського району Хмельницької області, і саме до цих могил уже доросла Анна приїздила в 1939 році.

Нині в будинку Анни Вакар знаходиться Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової, заснований 30 років тому до святкування столітнього ювілею поетеси. У маленькому селі, де навіть немає школи, а кількох учнів щодня возять у сусіднє село. Дорогою туди вражають краєвиди – простір, соковиті кольори, поля, луки, пагорби, неосяжне, на око міського мешканця, небо, а на місці – неймовірна тиша та таке повітря, що хочеться його пити, їсти, запасатися, щоб набрати з собою…

Читайте також: Угнів на Сокальщині: чим вабить найменше місто України. ФОТО

Дід поетеси по материнській лінії Еразм Стогов був начальником канцелярії київського генерал-губернатора Д. Бібікова, але згодом придбав маєток Снітівку в Летичівському повіті, де й оселився. Повидавав доньок заміж за поміщиків із сусідніх сіл, давши кожній придане. Доля матері Анни склалася непросто, її чоловік покінчив життя самогубством, вона покинула Поділля та згодом вийшла заміж за Андрія Горенка, інженера-механіка Чорноморського флоту. Але часто поверталася в ці краї, навідувала сестру, а родина Вакарів гостинно приймала її у себе в селі Шелехове (нині Слобідка-Шелехівська).

Нині це не тільки дім-музей, а й заповідний об’єкт Шелехівський парк навколо нього. Тут і старий плодовий сад, і вікові гіркокаштани, граби, ялини. Одразу за воротами відкривається алея, яка веде до самого будинку. Його навряд можна назвати розкішним маєтком – це одноповерхова видовжена будівля на пригірку, до ґанку якої підводять широкі червоні сходи з перилами. Невеличка кругла клумба перед ним, а ліворуч – перший в Україні пам’ятник Анні Ахматовій у вигляді бюсту на колоні (скульптор – петербурзький митець Віктор Зайко). Перед пам’ятником – дві лавочки, копії з таких самих у Царському Селі, а ліворуч – ліхтар. Усе це передано для музею із Петербургу.

Екскурсоводи розповідають, що історію зі створенням музею ініціювала проста вчителька української мови та літератури з Хмельниччини Марія Скорбатюк, яка понад 30 років тому привезла у Слобідку-Шелехівську своїх учнів. Саме вона надала науковцям архівні документи, які стали передумовою заснування в селі музею. Пані Марія працювала директором нового музею від його відкриття й до своєї смерті у 2010 році.

Власне, спочатку за браком експонатів планувалося тільки встановити меморіальну дошку на будинку Вакарів. Але, як виявилося, у мешканців села зберіглося чимало речей із будинку, з якого двох літніх сестер (матір і тітку Анни Ахматової) "попросили" після революції 1917 року. Жінки змушені були перебратися в маленький будиночок-дачу під лісом, де й завершили свій шлях. Ні, кажуть, селяни з них не знущалися, поводилися шанобливо, але мусили виконувати наказ "згори". Можливо, допомогло те, що один із молодших родичів Вакарів примкнув до революціонерів, і їх не знищили, як "класових ворогів". Виселяючись із "розкішного" будинку, жінки пороздавали багато своїх речей людям, які роками працювали у них – наймичкам, садівнику. Їхні фотографії також є у музеї, а онука садівника цьогоріч приїхала на вшанування пам’яті поетеси та теж поділилася спогадами, як її дід плекав тут сад. Розповіла, що потім у панському будинку була початкова школа, у якій вона й сама навчалася.

Коли ж почали обговорювати можливість створення музею, селяни охоче ділилися не тільки спогадами, а й предметами інтер’єру, переданими колишніми власниками. Так у дім повернувся годинник, стіл, металеве ліжко, самовар, дві ікони… Частину експонатів (картини, копії документів, особисті речі) передали свого часу в дар новоствореному музею хранителі пам’яті поетеси з Петербургу та Москви.

Музей відвідують гості з України та зарубіжжя. Моя знайома француженка, залюблена в поезію Анни Ахматової уже багато років, приїхала сюди років 10 тому своєю машиною, розшукала дім, розпитуючи дорогу в селян, спілкувалася з екскурсоводами й місцевими мешканцями, досі переказує їм усім вітання та тішиться тим, що музей живе і притягує людей.

До 130-ї річниці поетеси в музеї було велелюдно. Тут зустрілися літератори з Вінничини та Хмельниччини, гості з бібліотеки імені Анни Ахматової з Києва, місцеві шанувальники поезії. Поклали квіти до могил матері та тітки поетеси на старому тінистому кладовищі, повернулися до будинку, читали вірші, слухали романси під гітару на слова ювілярки, ділилися власними спогадами та враженнями, слухали екскурсію, фотографувалися на червоних сходах та біля пам’ятника… А в казані тим часом дозрівала уха, а довгий стіл укривали все нові страви – широкої душі музейники постаралися пригостити всіх не тільки їжею духовною.

Спілкування тривало, сонце рухалося небом, міняючи гру світла й тіней на пам’ятнику поетесі, і якоїсь миті здалося, що вираз її обличчя з гордовито-серйозного перетворився на стримано-іронічний: "Усе минає…"

Прощатися й вирушати у неблизьку путь до Києва не хотілося. Вдихнула глибше того смачнющого повітря, ще раз глянула на червоні сходи до будинку, потім на ворота навпроти в кінці алеї – і раптом згадалося:

Сжала руки под темной вуалью…

"Отчего ты сегодня бледна?"

– Оттого, что я терпкой печалью

Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,

Искривился мучительно рот…

Я сбежала, перил не касаясь,

Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка

Все, что было. Уйдешь, я умру".

Улыбнулся спокойно и жутко

И сказал мне: "Не стой на ветру".

08.01.1911, Київ.

Читайте також: Флоренція в глибині Черкащини. Садиба Дахновських, що обрастає плющем і абсурдом системи. ФОТО

Хто їхатиме з Вінниці до Хмельницького чи навпаки – зверніть із траси, витратьте якусь годину, долучіться до цієї точки спокою, краси природи та згустку пам’яті. Або приїдьте спеціально заради цього музею та старого саду навколо нього…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram