Він був на цій клятій війні від самого її початку. Прийшовши навесні 2014-го до військкомату, він і думати не міг, що залишиться в розпечено-промерзлому донецькому степу на довгих п'ять років. Назви населених пунктів невидимою сіткою обплели його мозок, вклеїлися гарячими точками, й кожна з цих точок боліла та пульсувала постійними стопкадрами того, що довелося пережити та крізь що пройти. Точки мерехтіли та спалахували, і зі спалахів цих долинали вибухи та крики, стрілянина та стогони; кожна точка жила своїм життям, кожна здавлювала зсередини його голову, прострілену спогадами навиліт.

Війна стала його наркотиком. Якоїсь миті він раптом зрозумів, що став якимось "війнозалежним", що його роздирають навпіл два найсильніших бажання: все кинути та поїхати звідси й залишитися в цій м'ясорубці, незважаючи на загрозу смерті в будь-яку секунду. Рішення прийняти все ніяк не вдавалося, вгодований світ за спиною віддалився від нього настільки, що припинив бути реальним, перетворившись на пустушку, наповнену порожніми речами. Він став людиною війни, вічним солдатом, який брудними пальцями тримає автомат, завжди готовий відкрити вогонь на ураження. Але й тут теж стало нестерпно: накопичилися дика, божевільна втома та внутрішнє спустошення, що зжерло голодними зубами всі його почуття, притаманні тиловому життю.

Все закінчилося в день похорону його бойового друга, з яким він воював усі ці роки і який загинув у нього на очах під час чергового, незліченного за рахунком бою, коли 122-міліметрівка впала занадто близько, не залишивши шансів. Він віз тіло додому, скляними очима дивлячись у вікно мікроавтобуса, міцно стискаючи в руках чотки, які загиблий побратим любив перебирати у хвилини відпочинку. Це був не перший похорон, на якому він був присутній, однак почуття звикання до смерті не приходило, попри аксіому про те, що звикнути можна до всього.

Він не звик. Кожен випадок непоправної втрати в його підрозділі з розмаху бив прямо в серце, кожен двохсотий палючою краплею відчаю проїдав нову дірку в захисній стіні розуму, в тендітній і крихкій стіні, за якою біснувалося, билося в судомах і ревло густим і соковитим голосом божевілля. Воно волало та ридало, воно сміялося та шепотіло, запрошуючи його скінчити одним махом із усім цим, воно прохало просто зламати стіну, а потім все було б дуже добре, й не потрібно було б ні за що більше хвилюватися. Він тримався, щосили намагаючись не піддаватися цьому лагідно-погрозливому шепоту, що запрошував його увійти, він просто відсікав його, зосереджуючись на головній справі останніх п'яти років життя.

Але того дня зникло усе. Тонка грань, на якій він балансував, розірвалася з гучним тріском, і розірвало її число сорок три. Саме стільки людей прийшло на урочисте прощання з людиною, яка довгі роки захищала свою країну та це місто, зокрема, місто обласного значення, в якому мешкало понад пів мільйона чоловік, переважна більшість із яких ніколи не чули свисту прильоту міни та не бачили, як палає підпалена з РПГ бойова машина піхоти. Він не звинувачував їх у цьому, не всім судилося воювати на нулі, але це фантастичне співвідношення кількості тих, хто прийшов, до всіх мешканців вщент рознесло всю захисну систему, яку він так ретельно оберігав останнім часом.

Читайте також: Гасло миру в нинішній Україні є зрадою – Макаров

У цьому спокійному та мирному місті на прощанні навіть військових було більше, ніж цивільних. Виступали функціонери з міської ради, зачитували з папірців заздалегідь написані пафосні й однотипні речі, прагнучи якнайшвидше відбути обов'язковий номер і сховатися від пекучого сонця. Товариші по службі та бойові друзі загиблого солдата розгублено та здивовано поглядали на жалюгідну купку городян, що прийшли, й він теж поглядав, відмовляючись вірити в те, що бачить, не в силах усвідомити ступінь байдужості суспільства. Ще вчора, шляхом до цього міста, він у фейсбуці зайшов до групи міських новин і бачив там десятки та сотні обурених публікацій і коментарів, він бачив тисячі свічок і віртуальних сліз, а сьогодні сувора реальність приголомшила його числом 43.

Ось тоді він уперше відчув ненависть. До цих "утомлених від війни" людей, для яких загроза зіткнутися віч-на-віч зі смертю давно випарувалася, пішла геть і затихла. До тих, хто добре їв і солодко спав, до тих, хто свідомо відсунув війну від себе, залишивши для вгамування голосу совісті місце для одноразового обурення в інтернеті. До тих, хто майже не думав про солдатів своєї країни, про чоловіків і жінок зі зброєю, до тих, кого не хвилювала ціна їхнього розміреного та безтурботного життя. До тих, хто проходив повз площу, на якій стояла укрита синьо-жовтим прапором труна, проходив, кидаючи зацікавлений швидкоплинний погляд і неквапливо крокував далі, забуваючи про побачене наступної секунди.

Повертатися назад потрібно було наступного дня, тому цю ніч вони провели в розташуванні військової частини в селищі неподалік від міста. Лежачи на ліжку, він відчував, як голова розпухає від гіркої образи та купи запитань, на які після сьогоднішнього дня він уже не мав відповідей. Питання стукали у скроні монотонними глухими ударами, питання потривоженою зграєю птахів билися під заплющеними віями, змушуючи міцно стискати кулаки, кривавими півмісяцями залишаючи на долонях сліди від нігтів. Солдат, який пройшов п'ять років війни, не розумів свій народ, який він добровільно вирушив захищати.

Під ранок він нарешті зміг заснути, і йому наснилися глибокі темні колодязі, наповнені стоячою нерухомою водою, в якій безперервно щось рухалося та звивалося, повзало та шаруділо.

Він звільнився з армії. Дослуживши останні три тижні, не став продовжувати контракт, хоча не надто уявляв, чим займатиметься на цивілці після стількох років перебування у Збройних силах. Однак усі аргументи та вмовляння голосу такої рідної йому війни були вмить перекреслені тим спекотним червневим днем, перекреслені, розчавлені та спалені в попіл величезною людською бездушністю, що огорнула одне обласне місто, що накрила всю країну, від кордонів до кордонів. Удар був настільки сильним і болісним, що став останньою краплею в його зраненій і виснаженій душі, удар змів нанівець усі захисні бар'єри, збивши замки з клітки, в якій чекав свого часу посттравматичний стресовий розлад.

Повернувшись додому, він все одно залишився там, на війні. Кожна хвилина нового життя була тісно переплетена з митями минулого, що назавжди залишилося з ним, його не можна було позбавитися, його неможливо було забути. Воно світилося в його очах тьмяним мертвотним світлом бойових виходів у щільний осінній туман, воно спалахувало між вій яскравими та розмитими плямами вибухів під час артнальотів, воно пахло сіллю та пилом, у якому лежали його загиблі друзі. Виходячи на вулицю, він машинально розбивав простір на сектори, як вчили його на полігоні, не в силах звикнути до того, що ніяких секторів тут бути не може, це просто вулиця, без загроз у вікнах і розтяжок під ногами.

Вулиці були чужими. Люди були чужими. Місто було чужим. У місті незначна меншість жила війною, іншим було начхати, вбивали й калічили не їхніх дітей і чоловіків, це не вони лежали ночами без сну в задушливих квартирах, плачучи в темряву. Це не їхні руки стискали фотографії рідних людей, яких привезли зі Сходу в дерев'яних трунах. Це не їм роз'їдало все всередині приголомшливе відчуття пригніченості та самотності, що тиснуло зверху, давило та стискало серце у крихітну грудочку, що гарячково пульсує. Солдат бачив усе це на власні очі, коли безцільно блукав вулицями та сидів на лавках під тінню тополь, безсило звісивши руки між колін.

Читайте також: Невидима межа: наші в Берліні

Тоді він почав їздити по шпиталях, відвідуючи хлопців, незнайомих йому бійців, які зазнали важких поранень на нулі. Хлопці лежали у важкій тиші лікарняних палат, із роздробленими і відірваними кінцівками, із посіченими осколками тілами, були такі, навколо яких метушилися рідні, були такі, біля яких нікого не було. Нікому не потрібні поранені солдати лежали в повній самоті, а в ста метрах від стін лікарні пропливав строкатий літній натовп, усміхнені люди проходили повз, не кидаючи навіть жодного погляду на стіни, за якими лежали ті, завдяки кому життя цих людей було таким спокійним і розслабленим. Лише тільки волонтери приходили до них, ті, хто не втратив серед жорстокого сьогодення своє серце.

Бачачи всю цю черству байдужість, він іще більше закипав усередині. Шокуюче розуміння того, що в цивільному житті солдати, які проливають свою кров, нікому не потрібні, просто підривало його мозок. Він цілком присвятив увесь свій час увазі до поранених і калік, подовгу сидячи біля кожного, знайомлячись і розповідаючи про те життя, яке було їм усім рідне та знайоме. Чоловіки на лікарняних ліжках ніяк не висловлювали вголос свою вдячність, але він сам був солдатом, і тому все читав у них в очах їхній душевний біль й образу, їхнє гірке розчарування та депресію. Він із цікавістю слухав їхні розповіді про війну, про підрозділ, про бої та про поранення, він слухав і не перебивав, оскільки сам був зліплений із того самого тіста, що й вони. Іноді приходили інші солдати, побратими та друзі поранених, а іноді він був єдиним їхнім співрозмовником і слухачем.

Доволі часто, на прохання поранених бійців, він відвідував могили їхніх полеглих друзів, він побував на Краснопіллі й Кушугумі, Алеї слави багатьох міст зустрічали його, втомленого солдата у військовій формі, який прийшов віддати честь загиблим під Степанівкою та Мар'їнкою, Новотроїцьким і Попасною. Перед кожною могилою він опускався на одне коліно, схиливши голову, й передавав хлопцям на небі послання від їхніх бойових товаришів. Розмовляючи з портретами воїнів, вибитими на граніті, він не торкався однієї теми: чому так мало людей приходить їх відвідувати, у нього просто не було відповіді, він не знав, що сказати на мовчазне запитання хлопців, які пішли назавжди.

Того ранку на залізничному вокзалі одного з великих міст було багатолюдно. Прийшло літо, й містяни дочекалися своїх відпусток, аби помчати на курорти, потяги прибували та відбували, не змовкав голос диспетчера, який монотонно оголошував про посадку на наступний рейс, що відвозив на південь чергову партію відпочивальників. На один із перонів прибув черговий потяг, що прямував у бік моря, і багато людей кинулися займати місця в задушливих вагонах, стискаючи квитки у руках. Серед усього цього жвавого руху та галасу ніхто не помітив чоловіка у військовій формі, який вийшов із останнього вагона потяга та повільно попрямував до міста.

Алея пам'яті була неподалік вокзалу, тому йти довелося недовго. Високі тополі й акації по боках Алеї ховали в прохолодній тіні меморіали та пам'ятники загиблим солдатам, через неї в напрямку до центру міста проходила дорога, по якій поспішали у своїх справах чоловіки та жінки, занурені у власні думки. Він повільно йшов біля пам'ятників, уважно вдивляючись у кожний з них, читаючи написи, прізвища та номери підрозділів, поки не знайшов того, кого шукав. Вибите на граніті обличчя 20-річного хлопчиська, який потрапив в оточення під Іловайськом, було вкрите тонким шаром пилу, який невтомно ганяв по місту літній вітер. Він ретельно витер надгробок, поклав перед ним дві пачки цигарок, й опустився на одне коліно.

Гаряче сонце червня пробилося крізь густі крони дерев і заграло яскравими відблисками на фігурі солдата, який мовчки віддавав честь незнайомому побратимові, поки повз нього повільно плив байдужий натовп людей, утомлених від війни.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram