Майже щовечора я чую крики, стуки і сльози, які лунають із сусідньої квартири. В ній проживає молода пара, які 2 роки тому одружилися. Пам’ятаю, як 5 років назад познайомила свою подругу Оленку – чарівну, життєрадісну дівчинку – зі своїм сусідом Юрком – мужнім, упевненим у собі хлопчиною. Як не дивно, але це було кохання з першого погляду. Від самого початку вони спілкувалися так, ніби все життя знали один одного. Юрко був дуже галантним і гарно залицявся до Оленки – дарував їй квіти, водив її на річку, щоб разом зустріти захід сонця, віддавав свою куртку, коли їй було холодно. Одного разу навіть вірш для неї написав. Я дивилася в очі Оленки і бачила там щастя. Ніколи в житті я не спостерігала, щоб Оленка так на когось дивилася, як на Юрка. Це був погляд дівчини, яка настільки захоплюється своїм чоловіком, що навіть не бачить нічого іншого довкола. Інколи, я заздрила Олені, тому що боялася ніколи в житті не відчути того, що відчуває вона, не пізнати цієї великої сили кохання. Але це була дуже добра заздрість.

Вся ця романтика переросла у весілля Оленки та Юрка. Вони виглядали такими закоханими і такими щасливими…
Після весілля ми почали набагато рідше спілкуватися з Оленкою. Я поставилася до цього з розумінням і не поводила себе, як ревнива подруга. Люди створюють свою сім’ю, вони вже не мають так багато часу на розваги і різні теревені з друзями. Спочатку я намагалася підтримувати з Оленкою зв'язок по телефону, але вона частенько не відповідала або збивала і писала мені, що передзвонить сама. І не дзвонила…

Читайте також: Не до жартів: чого бракує закону про згоду на секс

Одного вечора я гуляла по вулиці зі своїм собакою і побачила, як Оленка йде з роботи. Вона була дуже стомлена. Її руки тримали величезні тяжкі пакунки. В одному з пакунків торохкотіли пляшки. Я була настільки рада її бачити. Хотіла допомогти з пакунками і занести їх додому. На що я почула холодне Оленчине «не треба». Я думала, що ми десь присядемо і хоч трохи поговоримо. Але вона сказала, що дуже поспішає додому, бо у Юрка зараз дуже тяжкий період – його з роботи вигнали – і вона не хоче залишати його самого. На цьому і попрощалися. Я дивилася в її колись життєрадісні, щасливі очі і бачила перед собою зовсім інші очі – червоні, заплакані, безнадійні…

Після цього я все частіше чую, як Юрко (не в дуже тверезому стані) постійно кричить на Оленку, обзиває її самими неприємними словами, а потім ще й бити починає. А Оленка тільки розпачливо кричить і плаче, плаче, плаче…

Скільки разів я не намагалася поговорити з Оленкою, але вона постійно сторониться моєї допомоги, просить не втручатися. Я не знала, як їй допомогти… І мені на думку спало взяти наліпку з номером Національної «гарячої лінії» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації і приклеїти її на поштову скриньку, куди Оленка ходить забирати газети. Я дуже переживала, що Оленка не подзвонить, бо не повірить в те, що ситуацію можна вирішити. Але раптом я почула у слухавку рідний голос – «Мені так треба з кимось поговорити…»

Напевно, з подібною ситуацією стикнулася не тільки Оленка. Таких жінок набагато більше. Та майже всі вони нікому не хочуть розповідати про це. Аби не стати героїнею пліток бабці Тані з третього під’їзду, жінки приховують свої проблеми, залишаючись з ними наодинці. Через те, що жінка, яка страждає від домашнього насильства, переживає всі ці ситуації у собі, вона стає замкнутою і мовчазною.

Але ж всякому терпінню приходить кінець. І ось залякана жінка готова повстати проти свого агресора.

Коли подолані усі стереотипи, типу «не виносити сміття з хати» та «що люди скажуть», і наступає момент рішучості, коли здається, що вже нічого не зупинить… раптом з'являється дикий страх. Про це відчуття мені і Оленка сказала. А що, як стане ще гірше? А можливо, краще змовчати, адже, жила ж я якось весь цей час?.. І тут «бунтарка» піймала себе на думці, що непомітно повертається до того самого замкнутого кола. Куди ж дівається та іскорка сміливості?

Бувають моменти, коли страх паралізує, і самовільно ти намагаєшся відтягнути рішучий момент. Але для чого? Це самообман! Адже насильство, якщо воно вже вкорінилося в сім'ї, з часом не йде на спад – воно тільки зростає. Постраждалій доводиться терпіти все більше знущань, хоча її сили тануть. І чим довше мовчати, тим вище ризик і загроза для життя.

Якщо Ви вже забули, коли востаннє почували себе щасливою, то тим охоче закриваєтеся в собі, не вірячи у власне щастя. Ця зашореність і обмежує Вашу свободу вибору щасливого і безтурботного подальшого життя без насильства. Особливо, коли всі навколо бачать поруч з Вами бездоганного партнера і не ставлять питання, чи все так добре у Вашому особистому житті?
А можливо, допомога вже зовсім поруч, можливо, одне лише слово – і життя зміниться в одну мить? Але ж, хто дізнається і зможе допомогти, якщо мовчати, роблячи вигляд, що все прекрасно?

Людина, яка вчиняє домашнє насильство, як правило, дуже боїться оцінки своїх дій зі сторони, боїться зруйнувати свій образ «ідеального чоловіка». Саме тому вона усіляко примушує своїх жертв мовчати і миритися з тим, що відбувається. Тож чи варто підкорюватися егоїзму та агресії? Чи варто підтримувати красиву оболонку відносин, яка, все рівно, одного разу не витримає натиску? Чим наполегливіше мовчати, тим впевненішим почуває себе агресор, вишукуючи все нові методи залякування. А це, в свою чергу, може призвести до непоправних наслідків.

Мовчання ніколи не зупинить насильство, а лише дасть йому нової сили. Заявляючи про насильство, Ви боретеся за своє майбутнє. Ви показуєте всю правду про насильника, тим самим, рятуючи своє життя! Я дуже рада, що це зробила і Оленка. Вона наважилася про це розказати.

Ми спілкувалися з нею більше години. За цей час Оленка і плакала, і мовчала, і шкодувала себе, і раділа тому, що все ж лишилася жива. Але вона так і не впізнала, що людина, з якою вона консультується, була її сусідкою. Анонімність і конфіденційність були для Оленки дуже важливими. Колись вона була впевнена, що ніколи у житті не потрапить в руки чоловіка, який буде над нею знущатися, а зараз не може дати собі відповідь на питання – чому не може від нього піти? Я, як консультантка, розповіла Оленці про так зване «коло насильства», що було для неї новою та незвіданою інформацією.

Коли мова йде про домашнє насильство, ми говоримо про те, що воно є циклічним. Коло насильства має певні етапи:
1. наростаюча напруга;
2. саме насильство;
3. період «медового місяцю» - в сім’ї все тихо і спокійно, агресор, нібито, відчуває свою вину, просить пробачення, дарує подарунки і обіцяє, що цього більше ніколи не повториться…

Але, через деякий час, все починається спочатку – знову наростає напруга, яка завершується актом насильства. З часом, «медовий місяць» стає все коротшим, а насильство все більш жорстокішим і сильнішим. Він вже не просить пробачення, і такі його дії стають нормою Вашого життя. Важливо розуміти, що це буде продовжуватися до тих пір, поки Ви не вирішите розірвати це коло.

Читайте також: 5 причин, чому критично важливо говорити про насильство у сім’ї

На привеликий жаль, багато жінок роками терплять подібне ставлення, переконуючи себе в тому, що «це правильно» або «так буде краще», не задаючи собі питання, для кого це буде краще і чим.

Ми з Оленкою на «гарячій лінії» виробили кілька стратегій вирішення ситуації домашнього насильства як першочергового етапу: розповісти про ситуацію комусь із близьких, не продовжувати далі тримати все це у собі; при можливості, на деякий час пожити окремо від свого чоловіка (у батьків, родичів, друзів), щоб обдумати, як бути далі; втілити у життя якусь свою заповітну мрію, яка б могла принести їй щастя та радість…

…Аналізуючи багато своїх знайомих, які чудово знають, в якій сфері я працюю, чую їхні репліки, типу «так чого ж ці жінки не йдуть від своїх чоловіків?», «навіщо тоді вона все це терпить?» чи «скільки ж можна жити з таким чоловіком?»
Але ж варто пам’ятати – зі сторони ситуація завжди видається простішою, ніж зсередини.

Начебто очевидно, що ніхто не хоче бути приниженим і жити у страху з людиною, яка колись клялася у вічному коханні. Але саме цей страх і робить жінку безпомічною. А на це, в свою чергу, і розраховує агресор. Через страх, що чоловік може проявити ще більшу агресію, терпляча насильство жінка не наважується навіть змінити своє життя.

Як правило, агресор наслідує перевірену тактику – завжди звинувачує у тому, що сталося, свою партнерку, примушуючи її звикнутися з думкою, що вона винувата у всьому сама. Приймаючи такий стан речей, жінка намагається «не виводити чоловіка з себе», сподіваючись, що саме у цьому причина його спалахів люті. Ця звичка «зливатися з місцевістю» заважає жінці усвідомити те, що так добре видно зі сторони – насильство повторюється і буде повторюватися до тих пір, поки агресор не вирішить змінити свою тактику, або ж постраждала не побачить реальний стан речей, ситуації.

Ще один вагомий аргумент на користь «терпіти» - жінка боїться залишитися одна. Особливо, коли всі довкола регулярно втовкмачують їй, що в будинку повинен бути хоч який-небудь, але ж чоловік/хазяїн. Страх самотності приглушує здоровий глузд і розуміння сутності сімейного життя.

Ще один важливий момент в маніпуляціях партнера-агресора – діти. (У подружжя Оленки та Юрка дітей не було, але ж є інші сім’ї, які переживають подібні ситуації). Бажаючи зберегти сім’ю заради дітей, втішаючись стереотипами, що все залежить тільки від неї, адже «жінка-берегиня домашнього вогнища», а «дітям потрібен батько», жінка не помічає, що не захищає дітей, а підставляє їх під удар. Діти також стають заручниками ситуації. Регулярно, вбачаючи насильство в сім’ї, вони навчаються приймати його за норму і терпіти, або ж, навпаки, проявляти агресію. Адже батьки – найперші вчителі у житті кожної дитини, і діти переносять модель стосунків у сім’ї в свої майбутні сім’ї.

Якщо провести опитування серед жінок, які терплять насильство, то напевно у кожної жінки, окрім вищезазначених, знайдеться свій особистий мотив для того, щоб лишитися зі своїм агресором: фінансова залежність від чоловіка або ж квартирне питання (немає куди піти), релігія, надії, або навіть секс. І багато іншого. І лиш зі сторони всі ці «аргументи» будуть видаватися абсурдними. Для самих же постраждалих вони часто складають основу життя.

Розповідати жінкам про їх становище частіше за все немає сенсу. Жінка зможе змінити своє життя тільки тоді, коли навчиться любити і поважати себе. Завжди є причина, яка змушує залишитися, але, починаючи з маленького, можна досягнути набагато більшого…

Сьогодні ввечері я була втомлена після роботи, але водночас, була дуже рада, що на «гарячу лінію» подзвонила Оленка. Вона змогла, вона наважилася, вона така велика молодець. Я вирішила не їхати додому на громадському транспорті, а пройтися пішки – погода була чудова і дозволила це зробити. Йдучи через парк, я багато думала про те, як інколи буває складно почати життя з нової сторінки, викреслити з нього людину, яка запосіла десь глибоко в серці, повірити у свої сили, які здавалось би вже давно вичерпані.

Читайте також: Три орієнтири ефективної протидії насильству щодо жінок в Україні

Я йшла повз дитячий майданчик і ненароком почула розмову між мамою та дівчинкою (років 8-9). Дівчинка розповідала, що сьогодні в школі її вдарив однокласник за те, що вона ненароком зачепила його телефон і той упав. Мама обговорювала з нею дану ситуацію, говорила, як краще вирішити даний конфлікт, а в кінці додала: «Наталочко, запам’ятай, будь ласка, ніхто і ніколи не має права піднімати на тебе руку, принижувати тебе або робити щось проти твоєї волі. Ніхто, ніколи і не при яких обставинах!» Я слухала ці слова і думала про те, як добре, що мама ще з дитинства говорить такі правильні речі своїй дитині. І як добре, що між ними такі довірливі стосунки.

Раптом у моїй кишені задзвонив телефон. Я підняла слухавку і почула такий рідний голос: «Привіт. Мені тебе так не вистачало. Мені так багато всього треба тобі розповісти. Я хочу побути в тебе кілька днів, якщо ти не проти?»

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram