Найкраще люди пізнаються не в горі, як вчить нас не дуже оптимістична народна мудрість, а на сімейних святах! Особливо, на весіллях.

От дивіться самі: вранці, перед церемонією, усі нервово метушаться в приготуваннях; на церемонії – усі милі й усміхнені, хоч шикуйся до фотографії, як кажуть у нас на Галичині; а під вечір, після третього тосту вже остаточно стає зрозуміло, хто є хто – і це не приховати ніякими затісними атласними сукнями, напрасованими білими сорочками й шовковими краватками. А вже як із молодої знімуть вельон, то разом із ним спадають і ті надщерблені соціальні маски, які дивом протрималися на місці до пізнього вечора.

Якщо ви думаєте, що це тільки українцям пощастило з "дорогою родиною", то ви дуже помиляєтеся: англійці мають навіть спеціальний вислів – "випробування святом". Саме так – випробування. Тягар відповідального соціального заходу помножений на товариство, із яким поєднує віддалено схоже ДНК, а з деким навіть і тієї тонкої ниточки нема, – це правдиве випробування, яке оголює усі нерви та проливає світло на ті закутки нашого я, доступ до яких ми воліємо суворо обмежувати.

Нещодавно я повернулася з весілля моїх шотландських друзів, де я була єдиною українкою. Якщо в мегаполісі, на кшталт Лондона, нікого не здивує навіть прибулець із планети Мельмак, убраний в елегантний костюм-візитівку й із букетиком фіалок на лацкані, то в сільці на краю цивілізації, де от-от і вигулькне чудовисько Нессі з-за комишів, гостя українка – то ціла атракція, незгірш факіра.

Читайте також: Родинні свята і довіра одне до одного: чого не вистачає у США

Спершу гості ввічливо підходили до мене з такою усмішкою, яку одягають лише до песиків штибу мальтійських болонок та банькатих мопсиків, і такими ж солодкими голосами казали:

"Хелоу, світі! Хав ар ю?"

Чітко. По складах. Навіть по звуках. Добре, що не писали на картці червоним маркером великими літерами.

Чуючи у відповідь, що все чудово і я насолоджуюся небесними звуками козиці та млію від небачених розкошів сонячної погоди, спеки +16, вони з острахом задкували від мене, несучи геть усмішку, призначену для мопсів та болонок.

А все чому? Бо я вмію імітувати rothic Scottish accent – уміння, яке вам у мандрівці Шотландією стане в нагоді більше, ніж 100 фунтів дрібними купюрами. Чого-чого, а такого від дівчини з країни, яку вони навряд чи з першого разу знайдуть на карті Європи, вони не очікували.

Моя внутрішня антропологиня тішилася і сміялася в кулачок, бо насправді на більше, ніж ці декілька речень, мого рикання не вистачає, – та це вже деталі. Небувалий досвід проживання в одній кімнаті з ірландкою та шотландкою мав же ж таки рано чи пізно принести мені соціальні бонуси! От вони – у спантеличених уішках тітоньки Фенели й дядечка Ерскіна.

Наступний крок гостей – з’ясувати, де саме в Росії знаходиться Україна. Ближче до Сибіру чи таки до Балтійського моря. Реальні розміри й місце розташування їх не те щоб дивує, але викликає усмішку номер два, яку я називаю неоковирно-поблажливою: виявилося ж, що я з другої по величині країни Європи та про нашу північну сусідку краще згадувати обережно, щоб не спровокувати мене на ґрунтовну лекцію з історії, політології та соціології.

Читайте також: Секс, кохання та шлюб у Китаї – блог українки з провінції Шаньдун

Від лекції про місце України на геополітичній мапі світу гостей врятував дядечко Ерскін. Ну як врятував – він виконав на козиці традиційну весільну пісню Flower of Scotland. І я вам, дорогі, раджу вмикати її на всю потужність колонок, коли сусіди глушитимуть вас роком опівночі – б’юсь об заклад, за пів години вони шукатимуть ріелтора, щоб перебратися від вас і ваших шотландських весільних пісень на інший край галактики. Гості сплакалися й, повитягавши з вух беруші (це була спроба суто англійського жарту, якби так хтось не зрозумів), взялися розпитувати мене про українські весільні пісні.

Та як можна розповісти про пісні? Це як описувати кольори словами. Пісні треба співати. І в ці хвилини, як я, стоячи в традиційному шотландському боннеті набакир і в "доктор мартінсах" з англійським прапором на ногах (непростима хиба, за яку мене справедливо пожурив бородатий вуйко молодого), співала "Чому розплетена коса". Я згадувала настанови мого тата: три речі в житті треба вміти – читати напам’ять поезію, співати українську пісню й танцювати вальс. Дякувати Богу, я тата слухала – і все це вмію, тому сотня гостей, шотландські гори й динозавриха Нессі з озера неподалік могли насолоджуватися українсько піснею під акомпанемент козиці.

Дехто навіть плакав, і я маю надію, що це не від образи їхнього музичного слуху, а від краси мелодії та нечуваного дуету – української душі й шотландського дриґу.

Далі буде.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram