Після президентських виборів з'явилося чимало пояснень, запропонованих як прихильниками переможців, так і прихильниками переможених. Всі ці пояснення, попри різноманітність і несумісність, мають спільну ваду: спрощення. Не розуміючи реальної складності соціальних процесів, ми не зможемо передбачити їхній подальший розвиток.

Парламентські вибори в цій статті розглядаю як "третій тур президентських" – адже очевидно, що на них "за інерцією" переміг бренд Зеленського, а внесок окремих кандидатів – списочників і мажоритарників – приблизно дорівнював нулю, про що не забув їм нагадати президентський політиттехнолог у Трускавці. Тому більше уваги буде присвячено першій, важливішій перемозі Зеленського, без якої не було би парламентського тріумфу.

Вибори 2019 року, незважаючи на звичайний рівень явки на президентських і нижчий звичайного на парламентських, відзначалися надзвичайною політичною мобілізацією. Нині, коли всі оговталися й видохнули, настав час проаналізувати, що сталося.

Один із провідних західних дипломатів, що працює в Україні, обговорюючи це явище на конференції, використав влучну метафору угорського торту "Добош" (шестишаровий листковий торт). Існує кілька рівнів пояснень, і, на жаль, часто аналітика задовольняється поверховими, не намагаючись піти далі, в глибину. Спробуємо зануритися й позначити всі рівні. Щоб утримати матеріал у рамках невеликого розміру, доведеться кожній тезі присвячувати лише одне-два речення, а можна було би розгортати в цілу статтю.

1. Комунікаційний рівень

Найбільш поверхове й найпростіше пояснення полягає в тому, що Зеленський якісно провів кампанію, а його супротивники неякісно. Як завжди, тут перемішані фактори важливі й неважливі. Наприклад, поширений міф, що на результат Зеленського сильно вплинуло використання соціальних мереж. Нескладно побачити, що насправді переміг телевізор: Зеленський мав протягом останніх років стільки ефіру, скільки не могли і мріяти жодні українські політики. Він став своїм, рідним і водночас позитивним для мільйонів українських сімей, які ніколи не користувалися соцмережами. Не забуваймо, що 70% громадян отримує новини із телебачення, а телебачення належить олігархам. Так само, як у 2014 році склався олігархічний консенсус щодо підтримки Порошенка, так само у 2018 році склався консенсус його повалити. Схоже, це одна з передостанніх перемог телебачення: його авдиторія вимирає, а решта ділять свою увагу між щоразу більшою кількістю телеканалів.

Важливим фактором став також підкреслено простий стиль комунікації Зеленського на противагу традиційній пишномовності Порошенка й інших політиків, звертання від "бешкетного підлітка" до "внутрішнього підлітка" виборця на противагу традиційному патерналістському підходу – від "мудрого сильного батька (чи матері)" до "внутрішньої дитини" (в моделі Еріка Берна, я про це писав іще навесні). Відверто кажучи, вся кампанія Порошенка будувалася на підходах 20-річної давнини.

Окремо підкреслю ставку на позитив у кампанії Зеленського, тим часом як супротивники реагували на його дії зазвичай негативно, а від негативу виборці вже страшенно втомилися.

Але комунікаційні прориви та провали, вочевидь, вплинули лише на масштаби розриву, а не на сам факт перемоги.

2. Політтехнологічний рівень

Цей рівень так само добре описаний. Команда Порошенка зосередилася на консервативному патріотичному електораті, кількість якого була дуже сильно переоцінена. Армія, мова, віра – із такими гаслами виграти вибори було абсолютно неможливо, бо це порядок денний меншості. Більшість (точніше, інші меншості, які разом склали ситуативну "більшість") живе іншими порядками денними, часто локальними, а не загальнонаціональним.

Щоб об'єднати ці меншості, була вдало використана "дзеркальна технологія" розпливчастих заяв і туманних обіцянок, уникнення конкретики, інтерв'ю та дебатів, внаслідок чого кожен прихильник Зеленського дивився "у дзеркало" і бачив там власні уподобання – ліві чи праві, реформаторські чи патерналістські, проєвропейські чи проросійські (журналісти також використовували метафору "книжка-розмальовка").

Читайте також: Зеленському треба ділитися владою. Інакше матиме проблеми

"Політика постмодерну" – так назвали дослідники явище перемоги нових яскравих медійних персонажів над традиційними партійними структурами. Втім, у нас і політичних партій практично немає, замість них одноразові проекти. Таким же одноразовим проектом є і "Слуга народу", де перемогу забезпечив президентський бренд. Результат "партії Шарія" треба зарахувати до цієї ж категорії.

Однак чи можна виграти вибори одними лише технологіями? Не можна, кажуть фахівці й відкривають глибший рівень.

3. Протестний рівень

Нескладно побачити, що голосування у другому турі було протестним – переважна більшість проголосувала не за Зеленського, а проти Порошенка. Такий протест пояснюють провалом реформ і корупцією оточення колишнього президента. Обидва пояснення мають зерно правди, але в цілому не витримують критики.

Не будемо класифікувати реформи на успіхи та провали й підраховувати, чого більше, – це виходить за рамки статті. Достатньо зазначити, що до початку реформ їх підтримувало 15–20%, і така ж підтримка була через п'ять років, коли одні реформи були успішно завершені, інші жахливо провалені, треті загальмовані, а четверті лише почалися. Це розвінчує як міф про те, що провал реформ розчарував громадян, так і зворотній міф про "підтримку курсу реформ". Успіхи та провали не змінили рівень підтримки.

Так само не можна все списувати на корупцію. Знов-таки, не будемо тут обговорювати, наскільки змінився її рівень за п'ять років. Достатньо буде зазначити, що значна частина тих, хто у другому турі голосував проти Порошенка, в першому турі віддали свій голос за політиків, принаймні не менше (а часто значно більше) корумпованих.

Однак мусимо визнати, що бажання пришвидшити реформи й подолати корупцію були вирішальними для певної частини громадян. Фіксуємо цей рівень і переходимо до наступного.

4. Антиістеблішментський рівень ("нові обличчя")

Значна частина громадян була готова голосувати за будь-які нові обличчя, аби не за старих політиків. Соціологи побачили це явище задовго до виборів: навіть найпопулярніші старі політики 2018 року мали підтримку на рівні 10% і величезні антирейтинги, і це був сигнал, що вікно можливостей відчинилося. А з особливою силою вимога "нових облич" проявилася на парламентських виборах по мажоритарних округах, де громадяни віддали голоси нікому не відомим нашвидкуруч призначеним людям, які з легкістю перемогли як старих місцевих "баронів" (що вже, здавалося, приросли до парламентських крісел), так і відомих позитивних кандидатів. (Так само вимога "нових облич" привела до парламенту партію "Голос", результат якої в умовах цейтноту можна було би мати за вражаючий, якщо не порівнювати його з результатом "Слуги народу".)

Цей тренд не є унікальним для України, ми бачимо подібні вимоги "нових облич" і голосування за них у багатьох розвинених країнах. Люди вважають (і часто справедливо вважають), що старі політичні еліти відірвалися від них і живуть своїм відокремленим життям. "They don't really care about us", – співав Майкл Джексон, і слідом за ним десятки мільйонів людей в усьому світі. Однак у кожній країні жага змін проявляється по-своєму, виходячи з місцевих умов, тож некоректно порівнювати Зеленського із Трампом чи новими європейськими правими.

Вимоги справедливості та подолання бідності, що є ключовими для значної частини електорату, водночас є найскладнішими й найдовшими для розв’язання. Навіть найсміливіша судова реформа не могла би дати результати за п'ять років. Навіть найстрімкіша економічна лібералізація за такий час не могла суттєво збільшити продуктивність праці настільки, щоби суттєво змінився рівень оплати праці. А про швидкі невеликі перемоги, що могли би створити кредит довіри, ніхто з політичної верхівки 2014–2018 й не думав.

Українська особливість полягала в тому, що "старі обличчя" нещодавно відкрили свої майнові декларації, і до прагнення "нових облич" додалася нестримна ненависть – значною мірою обґрунтована, але водночас сліпа до джерел походження майна (чиновників-хабарників та колишніх бізнесменів люмпени-шарикови зараховують в одну категорію "бариги").

Цьому сприяла, будьмо відверті, й медійна кампанія, що оголошувала Україну однією з найбільш корумпованих країн світу. Не виправдовуючи наших корупціонерів та особливо "любих друзів" президента Порошенка, зазначу лише, що мій особистий чималий досвід спілкування з міжнародним бізнесом, особливо тим, що веде справи в Індії, Африці, Латинській Америці та Південно-Східній Азії, повністю спростовує тезу надзвичайної української корумпованості, а реформи 2015–2018 років суттєво знизили рівень корупції, зокрема автоматичне відшкодування ПДВ, ProZorro, дерегуляція, старт медичної реформи тощо.

Читайте також: Прогноз на осінь: через які ключові точки та сценарії проходитиме Україна

І тут не можна не згадати ще один рівень, якого у нас намагаються не помічати.

5. Російський слід

На сьогоднішній день втручання російських спецслужб у вибори та референдуми є встановленим фактом у США та кількох країнах Євросоюзу. Тим часом українське суспільство не готове визнати цей факт, вдаючи, що Україна для Росії – далека й нецікава країна, що не становить жодного інтересу.

Російські спецслужби та медіа (у принципі, це одне й те ж саме) систематично проводили інформаційні спецоперації проти українського керівництва, сподіваючись, що наступне буде поступливішим щодо війни, Донбасу, Криму, "Газпрому" тощо. Питання, чи президент Зеленський справдить їхні сподівання, виходить за межі цієї статті. Однак російські дії, безумовно, справили вплив на підсумки виборів принаймні не менший (а думаю, що значно більший), аніж вплив на вибори та референдуми в тих країнах, де це стало об'єктом розслідувань спецслужб. Ірраціональність ненависті до Порошенка значної частини виборців (які навіть пояснити нічого не можуть) чітко вказує на результат маніпуляції.

Російський вплив – це важливий фактор, тим паче в поєднанні з кількома попередніми. Але він не пояснює одну важливу річ. Нам треба зрозуміти, чому всі ті, хто у першому турі голосував за інших кандидатів, набагато більш схожих на Порошенка, ніж на Зеленського, у другому проголосували за Зеленського, а не за Порошенка. Виборці, які в першому турі голосували за старі обличчя зі слабкими кампаніями та корупційними шлейфами, очевидно, не підпадають під категорії протестного електорату, чий протест викликаний корупцією чи ненавистю до «старих облич».

6. Ціннісний рівень

Аналіз був би неповний, якби ми не торкнулися найглибшого рівня. Не можна скидати з рахунку того факту, що зміни, які відбулися в країні після Революції гідності, є вкрай неприйнятними для значної кількості громадян. І йдеться не лише про тих, хто мріяв про союз із Росією та навіть відновлення СРСР (хоча й таких є чимало).

По-перше, проблема війни. Війна є найголовнішою частиною українського порядку денного навіть для тих, хто всіма силами намагається її не бачити та про неї не думати. Для значної частини виборців Зеленський асоціюється із швидким завершенням війни (схоже, він і сам спочатку думав, що заміна президента-"яструба" призведе до швидкого замирення). Люди хочуть стабільності та миру, й навряд чи можна їх у цьому звинувачувати. Заради цього громадяни проголосували у 1991-го за незалежну Україну, бо Радянський Союз перестав асоціюватися зі стабільністю (я добре пам’ятаю ті події). Заради цього громадяни дали Порошенкові перемогу в першому турі 2014 року. Заради цього у 2019-му віддали перемогу Зеленському, бо Порошенко перестав асоціюватися із швидким завершенням війни.

По-друге, є величезна кількість людей, на інтереси яких зміни у країні безпосередньо наступили. Контрабандисти, які втратили відчуття стабільності. Медичні працівники, усталене життя яких зрушив початок медичної реформи. Дрібні чиновники, що втратили відчуття захищеності. Таких категорій чимало, й вони включають мільйони людей. Будь-які зміни загрожують створити ефект віддачі, що добре видно на прикладі Грузії.

По-третє, це тарифи. Для значної частини суспільства саме це стало точкою неповернення у ставленні до політичної верхівки 2014–2018 років, а від Зеленського вони очікують відновлення низьких тарифів (за даними соціологів, це очікування з рейтингом 39% знаходиться на першому місці серед інших).

Четверте: реформи, хай навіть повільні й половинчасті, вивели пересічного українця із зони комфорту. Сторіччями травмоване українське суспільство сприймало будь-яку владу як окупаційну, й кожна бабуся вчила онуків: не висовуйтеся. Соціалістичний принцип цьому сприяв, а тепер стало все інакше: на субсидію треба подавати заяву, контракт із лікарем треба укладати тощо. Це неприйнятно для мільйонів, хоча чимало з них цього навіть не усвідомлюють. Вони звикли бути невидимками й хочуть такими залишатися. Не забуваймо, що цінності виживання є актуальнішими за цінності самовираження та розвитку для 80% українців. (Цей аспект залишився поза розглядом більшості дослідників, тому я хочу окремо подякувати за нього компанії pro.mova.)

Нарешті, п’яте: хоча на цих виборах питання ідентичності начебто відійшло на другий план (вперше в незалежній Україні кандидат отримав більшість у всіх регіонах), воно насправді нікуди не поділося. Нам здається, що вибір між Україною та Малоросією – це новий вибір, нав’язаний російською пропагандою. Насправді цей вибір є ровесником поняття "Україна" (див. наприклад, книгу "Брама Європи" гарвардського історика Сергія Плохія). Володимир Зеленський уособлював малоросійський варіант, і він є не маргінальним (як комусь хотілося би вірити), а надзвичайно привабливим для величезної кількості українських громадян – але водночас публічних дискусій на цю тему забракло, це вважають майже табу серед інтелектуалів.

Отже, величезна кількість людей прийшла на вибори з відчуттям обрáзи й бажанням помсти, хоча викликані ці почуття були різними причинами. Людьми керують біль, страх і мрія, і ці фактори треба враховувати політикам.

* * *

Вищезгаданий угорський торт "Добош" у класичному виконанні має шість коржів. Мені вдалося втриматися в межах шести розділів, хоча кожен із них, як ви бачите, складається з кількох окремих шарів. Але є граничний розмір матеріалу, що можна прочитати за один раз.

Уроки перемоги Зеленського та поразки його супротивників важливі як для політиків (самого Зеленського зокрема), так і для громадянського суспільства. Але це тема наступної статті.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram