Ви  ж, звісно, помітили, що авторитет добровольців/військових/волонтерів вже нині зовсім не той, який був чотири роки тому. Так, до них ставляться здебільшого позитивно. Вони – в рейтингу довіри на перших ролях, але українці вже не чекають, що «люди війни», фронтові герої стануть джерелом змін у країні, очищення її морального і оновлення кадрового стану, пише у своєму блозі на сайті "Новое время" Ігор Луценко.

Висуну свою версію – без прізвищ, котрі понабивали усім оскому.

Перше — війна втратила зрозумілий для обивателя зміст після підписання кількох мирних угод в Мінську, а також перманентних заяв про неможливість військового вирішення проблеми російської агресії.

Сенс буття військового став недоступним для звичайного українця. Останнього когнітивно дезорієнтували: формальний мир з Росією, неформально-формальне перемир’я з її (чи не її? Обиватель до кінця не певен!) «бойовиками», фактично позиційна війна з перманентними обстрілами і вилазками диверсантів. Яка мета усіх цих бойових дій зараз — не так просто пояснити.

Читайте також: Сила безстрашних – одна з надій нашого суспільства

Ті бойові зіткнення, що відбуваються на Сході, виглядають непотрібними ні Україні (бо ми не атакуємо, а лише сидимо під снарядами і мінами), ні Росії - попри те, що більшість все ж сприймає тезу про російський характер агресії, майже усі вірять, що Москва не збирається іти далі. Загрози агресії нема, тому нагальна потреба у героїзмі та силі війська відсутня в очах «виборця».

Більше того, наявність бойових дій тепер для обивателів виглядає як непорозуміння, яке хтось штучно підтримує, «заробляючи на війні» — конспірологія і параноя живучіша від усього живого. Військові та волонтери виглядають пішаками у цій конспірологічній грі, нерозумними виконавцями чиєїсь глитайської волі.

По-друге, ми до сих пір не побачили жодного прикладу ефективної трансформації управлінця військового в управлінця цивільного. Скороспілі «комбати» зразка 2014-го, які потрапили до парламенту, повоювавши лише кілька місяців на фронті в своїй більшості виявилися не надто успішними депутатами, а подекуди навіть відверто приєднувались до грабунку країни правлячим угрупованням.

Чим, звісно, завдали непоправного удару своїй вітчизні у спину.

Але й ті, хто роками демонстрував професіоналізм та показував доблесть, не зайняли топ-посади в країні. Причина цьому — відродження совкових традицій в армії, що набуло лавиноподібного характеру з 2016-го. Яскраві та самостійні виявилися непотрібними і незручними для закостенілої військової ієрархії, де стали звично домінувати тилові пацюки, майстри інтриг і підлизування.

Читайте також: Хоробрі і чуйні серця: історія про те, як військові лисеня рятували

Більше того, появи самодостатніх лідерів у армійському середовищі як вогню боялася попередня влада (і навряд чи це помінялося зараз).

Тому спайки між армією і суспільством на рівні еліти у нас не відбулося. Що дуже погано, з точки зору досвіду інших країн. Приміром, в Ізраїлі найкращі фронтовики дуже часто стають на чолі державних процесів, а у вищому політичному середовищі США надзвичайно високо цінуються професійні військові.

Війна була, є і буде, але давно вже перестала бути соціальним ліфтом. І це, повторюся, дуже недобре. Чи виграє країна у цій перманентній боротьбі зі сильнішим ворогом за керівництва людей, які зеленого поняття не мають ні про цю війну, її причини і цілі, ні про сам смак справжньої боротьби?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube