Ілюстративне фото

Про психічні захворювання не заведено розмовляти в "пристойному суспільстві". В Україні і досі багато хто вважає, що якщо людина відвідувала психіатра або була в психіатричній лікарні, то це клеймо на все її життя.

Існує думка, що пацієнти в психлікарнях в основному небезпечні чи явно божевільні, а госпіталізація до цієї установи закриває дорогу у звичайне життя. Це не так. Варто перестати боятися слів "психіатр" та "психіатрична лікарня". Не треба демонізувати ні спеціалістів, ні стаціонар.

Психіатрична лікарня – це місце, де люди з певними розладами проходять обстеження і отримують необхідну терапію. Госпіталізація в психіатричну лікарню не є методом примусу, а до психіатра звертаються не тому, що хтось "збожеволів".

Я розумію батьків, які намагаються уникнути психіатрів. У нашій культурі психічні захворювання асоціюються з чимось ганебним і непристойним. У нас вважається, що в нормальній сім'ї не народжуються діти із розладами психіки. Мене саму довго переслідувало почуття провини перед сином та відчуття власної неспроможності й безнадії.

Але якщо дитині потрібна психіатрична допомога, ухилятися від неї не варто. Ми бачимо наших дітей щодня і можемо звикнути до деяких їхніх особливостей. Наприклад, затримка мовного розвитку у дитини може свідчити про більш серйозні проблеми.

Деякі проблеми з мовою може допомогти вирішити логопед. На якісь психічні розлади у дитини здатний вказати невролог, та все одно: за постановкою діагнозу в певних випадках необхідно направлення до психіатра.

Читайте також: Блог особливої мами: Як прийняти діагноз дитини

Як такого списку проблем, за яким порадять звернутися до психіатра, немає. Кожен фахівець оцінює особливості у своїй сфері, і якщо він бачить, що "проблеми в голові", він рекомендує звернутися до фахівця, який розбирається з тим, що відбувається саме в голові.

До психіатра також можуть направити дітей з порушенням поведінки, порушенням емоційно-вольової сфери, стереотипіями (безцільним повторення рухів, слів), при ехолалії (повторенні чи імітації мови інших людей) тощо.

Коли з'являється діагноз, який пояснює особливості розвитку та поведінки, це знімає стрес із батьків і допомагає дитині. Бачити причину – означає працювати з нею, проявляючи терпіння і співчуття. Найголовніше, прийняти свою дитину і не соромитися її.

Багато хто з батьків боїться слова "інвалідність", бо існує думка, що інвалідність – це ярлик чи вирок. Отримання інвалідності не означає, що дитина назавжди залишиться такою, як зараз. Але це означає, що у неї та її сім'ї з'являться нові можливості для компенсації тих дефіцитів, які вона має.

Я сама довго не погоджувалася, щоб Богдану дали інвалідність, вважала, що забираю у малого майбутнє. Та реабілітація дитини – тривалий і недешевий процес, і цей тягар ліг лише на мої плечі.

Читайте також: Блог особливої мами: Як я шукала і знайшла садок для свого сина

Найперша наша психіатрична лікарня спочатку здавалася мені сірою й безнадійно сумною. Власне, тоді нічого оптимістичного в цій лікарні і не могло бути, адже нікому не побажаєш опинитися там на початку життя своєї дитини.

Дитяче відділення мало нагадувало санаторій, пофарбовані стіни коридору навівали тугу й невороття.

Згодом я змогла побачити плюси в цій ситуації, бо ридати і жаліти себе вже не було сил. З Богданом займаються психолог і логопед, а в кабінеті лікаря-психіатра багато іграшок. В ігровій кімнаті теж безліч іграшок, там малий може будувати свій казковий світ.

Біля корпусу є дитячий майданчик, де діти гуляють під наглядом спеціалістів. Тому з часом я абстрагувалася від думки, що це психіатрична лікарня, і що ми туди прийшли за діагнозом. Я думала про те, що це – незвичайний садочок для незвичайних дітей.

Коли нас направили до психічної лікарні вдруге, я вже була морально готова до цього, але я назавжди запам'ятаю, як ми проходили ЛКК (Лікарсько-консультативна комісія).

У просторому коридорі, куди ведуть двері декількох кабінетів, сидять звичайні мами і незвичайні діти. У поглядах і позах жінок відчувається незручність, зневіра, гіркота, образа на життя і нескінченний біль за дітей. Я розумію й розділяю їх безпросвітну розгубленість й страх, які тиснуть своєю приреченістю.

Читайте також: Як впоратися з емоційним вигоранням і депресією – блог особливої мами

А поруч діти з такими ж проблемами, як і у мого малого. У когось серйозніші розлади, у когось – ні. Хтось бігає, хтось ходить по колу, хтось лежить на підлозі, хтось кричить, хтось ридає, хтось невпинно сміється, хтось махає зігнутими руками як крилами, хтось б'ється.

І раптом одна жінка говорить, що таких дітей треба тримати у клітці. І мене прорвало. Я сварилася з нею так, що чула вся психлікарня. Адже всі ми туди не від здоров'я прийшли.

Що значить жити з такою дитиною у нашому суспільстві? Коли на тебе дивляться осудливо, адже якщо у тебе нездорова дитина – значить ти алкоголічка чи наркоманка. Ти вже апріорі винна. Це – боляче, це нестерпно.

Не хочу казати, що всі люди у нас бездушні, думаю, це, перш за все, від незнання й нерозуміння. І психічний розлад у моєї дитини – не кара Божа за мої гріхи. Особлива дитина – не покарання. Вона приходить для того, щоб ми щось змінювали у собі, у світі.

Я навчилася брати відповідальність за своє життя і свої вчинки, перестала "геройствувати" і "впадати в жертву". Я не стала надлюдиною або супермамою. Я періодично втрачаю контакт із собою, з реальністю, із сином, бо мені не вистачає впевненості, стабільності й підтримки.

Але я намагаюся якнайшвидше заспокоїтися й повернутися до себе. Я стараюсь виховувати Богдана без смутку та жалю в очах. Я просто роблю максимум того, що в моїх силах, виходячи з моїх можливостей.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube