Мої найулюбленіші історії про жінок, які самостійно виховують дітей, – це історії про меркантильних хижачок, які шукають лоха, щоб всістися йому на шию разом "зі своїм виводком", а "нещасний мужик" буде їх утримувати.

Мене смішать міфи про "корисливих баб, які зазіхають на чиїсь мільйони". Чоловікам важко усвідомити, що жінка може і виховувати дитину, і заробляти на життя, і це життя облаштовувати. Що чоловік для неї – не рятувальне коло, а рівноправний партнер.

Жінці не потрібен "героїчний рятівник", типу: я милостиво "беру" тебе з дитиною, будь же добра й ти – обслуговуй, годуй, прибирай, задовольняй і морально, і сексуально.

Я та сама "разведёнка с прицепом", яку бояться деякі чоловіки. Я нормально відчуваю себе у статусі вільної жінки та поки що нічого не хочу змінювати. Але мені хочеться зламати ставлення до жінки з дитиною, яке склалося в суспільстві. Чомусь вважається, що така жінка в невигідному становищі, тому готова "кидатися на будь-кого".

Читайте також: Чому так важко виховувати "особливих дітей" на Донбасі

Деякі чоловіки заявляли мені в обличчя, що я зголодніла "за чоловічою ласкою", нещасна і нікому не потрібна.

Я не шукаю залицяльників і "заміну батька" своєму сину. У мене є все, аби вважати себе самодостатньою. Я не сиджу в очікуванні, коли у моє життя прийде чоловік і зробить мене щасливою. Я шукаю гармонії та впевненості в собі.

Розлучення стало для мене єдиним варіантом збереження в першу чергу себе. Скільки разів я чула: "Бачили очі, що купували, тож терпи". Правда? Друг пізнається в біді, а чоловік в декреті.

Інколи у мого чоловіка відбувалися спалахи агресії. Інколи я ходила з синцями чи підбитою губою. Одного разу він побив вдома весь посуд. Зазвичай він компенсував свою нереалізованість, зганяючи злість на мені.

У всіх його невдачах, і в фінансових також, були винні я та малий. Страшно жити з людиною, коли не знаєш, як вона поводитиметься, коли знову її щось не буде влаштовувати.

"Б'є – значить любить"; "хоч поганенький чоловік, та свій"; "батько як-не-як, не можна дитину розлучати з батьком" – це найнебезпечніші стереотипи. "Сама дурепа винувата", "довела" та інші виправдання агресивної поведінки чоловіка можуть призвести до фатальних наслідків. Що б не робила і не говорила жінка, чоловік не сміє піднімати на неї руку!

Коли я подала на розлучення, деякі знайомі розповідали мені, що хороших дружин не залишають, що жіноча доля – терпіти, і кому я буду потрібна з малим. А я відчувала неймовірне полегшення, коли ми розійшлися.

Коли Богдану поставили діагноз "затримка психічного та мовного розвитку", я розгубилася. Я почала боятися самотності й шукала вихід у стосунках, будь-яких, головне "аби милий був поруч". Я мало не вийшла заміж за маніпулятора. Він обіцяв підтримку і турботу, а насправді доводив собі користуючись з мене – я ще ого-го.

Читайте також: Блог особливої мами: Як я шукала і знайшла садок для свого сина

Я поступово втрачала себе як особистість. Я відчувала себе маленькою дівчинкою, якій все забороняють і за яку постійно вирішують.

Він періодично присилав мені суїцидальні фото, ще більше заганяючи мене у безвихідь. Я втрачала розум від бажання вбити себе та свого мучителя. Було важко, боляче, страшно, були погрози, бруд, але я змогла знайти у собі сили і перегорнула цю болючу сторінку свого життя.

Зараз я дуже перебірлива у стосунках. Якщо претенденту на моє серце заважає мій син, у нас нічого не складеться.

Як на мене, дорослий чоловік цілком може сам про себе подбати, а отримати собі ще одну дитину тридцяти-сорока рочків якось не дуже хочеться.

Мені важко зрозуміти, чому сім'я без чоловіка в очах нашого суспільства є неповноцінною. Мене дивує ствердження, що самостійна мама, яка бере на себе "чоловічі" функції (твердість, суворість, вимогливість) позбавляє свою дитину не лише батька, а й матері (тобто материнської любові, терпимості, теплоти).

Якщо батько не готовий брати відповідальність за свою дитину й все перекладає на жіночі плечі, то чи винна в цьому жінка? Я з Богданом – дві повноцінні особистості, у нас цікаве насичене життя. Я люблю і поважаю свого малого. Де тут є неповноцінність?

Упередження, що повна сім'я – щаслива, неповна – нещасна, це вульгарне спрощення життя.

Читайте також: Коли відмовити не можуть, але тобі не раді: реалії українських шкіл

"Батько потрібен, щоб навчити цвяхи забивати. Я татові вдячний, хоч він інколи й лупцював мене й маму", – розповідав один мій знайомий.

Але ж, вміння забивати цвяхи – не є центром світобудови. Повна сім'я, де тато б'є дітей, жінку, навряд чи буде щасливішою, ніж наша, де є любов та гармонія.

Саме завдяки Богдану я стала більше розуміти себе і свої бажання. Я багато років жила зі стереотипами й шаблонами "справжньої жінки".

Я вірила, що жінці – діти, господарство, кухня, а чоловікові – розвиток. Що жінка має надихати, якщо ж чоловік нічого не досяг, значить жінка погано старалася. Я вірила: від чоловіка не варто чогось чекати, треба брати що є, і мовчки робити з цього "витвір мистецтва".

Тепер, коли у мене з'являються вільний час та можливості, я намагаюся вкладати свою енергію у свій розвиток. І мені це дуже подобається.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram