Кажуть, заднім числом ми всі мудрі. Можна озирнутися на прожите й переписати сценарій: десь піти іншим шляхом, десь зберегти дружбу або розумніше витратити гроші, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Та через три десятки років після розвалу комунізму наш "задній розум" далекий від досконалості. Замість самовдоволено ніжитися в ностальгічних згадках про тріумф демократії та свободи ми мали би поставити собі незручне запитання: знаючи те, що відомо нам тепер, у 2019-му, що слід було би зробити інакше тоді? Адже не можна сказати, що поневолені колись країни розвиваються так успішно, що нічого кращого бути не могло б. 

Читайте також: Що таке вестсплейнінґ і чому годі до нього вдаватися

Одна філософська школа головною помилкою вважає надто жорстку позицію щодо Росії. Ми, на думку цих мислителів, нав’язали Радянському Союзові принизливі "версальські" умови, змусивши його відмовитися від шматків колишньої імперії та прийняти дикий капіталізм, від якого Захід отримував гігантські прибутки, а російський народ поринув у злигодні. Тож і не дивно, що Володимир Путін такий популярний, а відносини із Заходом просто крижані.

Цей аргумент привабливий своєю простотою, але він хибний. У буремні 1990-ті Росія натерпілася немало лиха (я знаю, про що кажу, бо відчув це на собі). Ймовірно, якісь економічні заходи слід було провести інакше. Або не вистачило уяви (в усіх сторін), аби знайти для Росії можливість вписатися в нову систему міжнародної безпеки. Але легких способів оживити вбиту радянську економіку не було. І сусідів Росії цілком обґрунтовано непокоїла затяжна присутність там КГБ і його старих мереж, а також небажання відмовитися від імперіалістичного способу мислення в термінах "сфер законного впливу". Прийняття країн Центральної та Східної Європи до ЄС і НАТО було правильним кроком. Це взагалі треба було зробити ще раніше і для більшої кількості держав. Усі, зокрема й Росія, тільки виграли б від вступу Грузії та України до обох цих організацій ще в 1990-х роках.

Це підводить нас до справді цікавих питань. "Старому Заходові" слід було б набагато активніше працювати з "новою Європою" в 1990-х. Ми більше могли б допомогти з будівництвом інфраструктури й інститутів, покращенням державних послуг, підвищенням рівня та якості життя. Це дало би змогу зменшити відплив населення за кордон, який ослабив країни з високим показником еміграції та підвищив соціальне напруження в тих, де ці нові іммігранти осіли, особливо у Британії. Нам слід було би значно більше уваги звертати на відмивання грошей і зловживання анонімністю бенефіціарних власників. Найганебнішим за останні 30 років стало перетворення західних країн на кшталт Британії на прислужниць клептократів.

Читайте також: Добра й погана новини до десятиріччя Східного партнерства

Замість думати про наслідки ми займалися виписуванням правил. Колишні поневолені країни наробили чимало помилок (але не можна скидати на них вину за тягар комуністичної спадщини – ізоляцію та відсталість), через що не дотягували до стандартів членства в ЄС і НАТО. Ми помилялися, гадаючи, що потрібно чекати, доки вони покращать у себе врядування та розвинуть економіку. Кілька років там чи сям нічого особливо не змінять, думали ми. Але насправді дещо таки змінилося. Ми просто застосовувати правила, а мали б їх пристосувати, створивши можливості вибору, перехідні періоди й особливі умови для нових членів, щоб перетягнути їх до себе якомога швидше. Ті, хто звик до затишного брюссельського світу часів холодної війни, почувалися б некомфортно. Але результат нашого негнучкого підходу став некомфортним для всіх.

Одне слово, ми затягували там, де варто було діяти швидко, займалися буквоїдством там, де треба було сміливо дивитися вперед, трусилися над кожним центом, тоді як слід було проявити щедрість. А найгірше – діяли у власних егоїстичних, а інколи й ганебно меркантильних інтересах. Чи навчили нас ці невдачі? Запитайте мене ще через 30 років. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube