MENU

Референдум та український Піночет

670 1

Референдум та український Піночет

В українських правих радикалів є невиправний комплекс. Будучи політичними маргіналами (рейтинг на рівні 2% в країні, що воює!) у волелюбній і навіть трохи анархічній Україні, вони свідомо чи несвідомо мріють про "українського Піночета", який рішучою рукою вождя приведе непутящий народ (свинопасів-малоросів) до ідеалу національної держави. Наразі це марні сподівання. Бо справжня хунта має шанси прийти до влади лише в країні, де професійні військові в очах народу є охоронцями національної традиції, причому не важить консервативної чи революційної.

А в Україні навіть на шостий рік війни, коли армія стала найбільш шанованим державним інститутом, середньостатистичний посполитий точно не назве вам прізвище українського генерала, якого він хотів би бачити українським Вашингтоном, де Голлем, Ататюрком, Піночетом чи Пак Чон Хі. Бо в національному наративі записано, шо українську державність у 2014-му врятували не професійні військові, а добровольці та волонтери.

Втім, оскільки вони так і не висунули зі свого середовища харизматичного лідера (а Петро Олексійович, який несамовито ревнував до справжніх героїв, зробив усе, аби вони між собою пересварились), Президентом України став Зеленський. Але наразі не про це...

Наразі про референдум. На жаль, і його опоненти і його прихильники не хочуть поставити аргументи за і проти цього свята прямої демократії в сучасний український контекст. І тому з‘являються репліки на кшталт "невже нас Брекзіт нічого не навчив?". Чи "хіба два українських референдума 1991 року з абсолютно протилежними результатами народного волевиявлення не переконали нас, що плебісцит – абсолютно маніпулятивний інструмент?". Чи "швидко ж ви забули про референдум ім. Кучми-Волкова 2000 року". Давайте спробуємо спокійно розібратись, що ж це за звір і з чим його їдять.

Читайте також: Розв'язання питання Донбасу на всенародному референдумі набагато перспективніше за "Зелю геть!" – Друзенко

Насамперед трохи статистики. Менше 20% незалежних держав не мають на сьогодні у своїх конституціях положень про референдум. Серед "вільних" за класифікацією Freedom House країн таких, що не використовують референдуми, ще менше – лише 13%.

Врешті-решт чимало сучасних держав констатуювали себе як незалежні саме в результаті референдуму: від України (1991) до Південного Судану (2011). Загалом тільки на теренах колишнього СРСР в результаті всенародного волевиявлення постали 12 нових незалежних держав. Четверта і п‘ята французькі республіки з‘явилися на світ завдяки референдумам, як втім і повоєнна Італія також, яка саме на референдумі визначалась бути їй монархією чи республікою. Щоразу коли треба внести зміни до установчих договорів ЄС Ірландія виносить це питання на всенародний референдум.

Отже, сам по собі референдум не є злом чи сурогатом демократії. Плебісцит небезпечний тільки у двох випадках:

1) коли харизматичний та популярний в народі лідер з диктаторськими нахилами воліє узурпувати владу, отримавши від народу "супермандат", якій дозволить йому домінувати над іншими гілками влади;

2) коли у референдум починають гратися в суто тактичних політичних цілях у державах, які мають ефективні еліти. Класичним прикладом останнього є Великобританія, в якій і під часу вступу (1975) і під час виходу (2016) з ЄС референдуми були задумані як політичний маневр, що мав служити зовсім іншим цілям, а не справді визначити, хочуть британці бути в ЄС чи ні.

А тепер подивимось на Україну. Президенту, що має рейтинг понад 70%, свою більшість в парламенті, яка голосує його законопроекти не читаючи, і повну лояльність судів, потрібний референдум, аби узурпувати владу? Здається її в нього наразі більше, аніж він може ефективно використовувати. Я вже писав, що в нас сьогодні проблема не з надміром влади, а її вакуумом, який заповнюють негідники на кшталт Портнова. У Зеленського немає проблем з інституційними запобіжниками його всевладдю, які зазвичай харизматичні лідери атакують за допомогою референдумів, – в нього проблеми з пасіонарною меншістю, протестам якої референдум аж ніяк не зарадить, якщо він не буде узгодженим рішенням обох сторін.

Читайте також: Переговоры с Россией и ее марионетками в ОРДЛО – пустая трата времени. ВИДЕО

Щодо маніпулятивності референдуму – мовляв, хто формулює запитання, той і виграє, теж не все так просто. І Брекзіт – найкращий тому доказ. Питання формулював Камерон, який програв плебісцит, що, як він був певен, лише інструмент тиску на Брюссель і не більше.

Українські референдуми 1991 та 2000 років були проведені в кардинально інших умовах, коли українці ще орієнтувались на традиційні еліти та довіряли їм. І Кравчук і Кучма були представниками комуністичного істеблішменту, а їхні спадкоємці – посткомуністичної еліти, яку сформував "Данілич" і яка після нього поділилась на два табори, що по черзі "юзали" країну. Українцям це не подобалось, але вони не бачили альтернативи аж до 2019 року, коли раптом здійснили егалітарну революцію на виборчих дільницях.

В егалітарній державі референдум не може бути загрозою. Бо у лідера немає потреби апелювати до народу, аби приборкати еліти. Вербувати опричників, аби зламати опір бояр. Традиційні українські політичні еліти наразі ходять на допити в ДБР, перебувають під вартою чи знаходяться в розшуку і не мають жодного права вето на президентські ініціативи.

В такий ситуації стримувати президента від його ж дурості та недосвідченості можуть лише два фактори. Зовнішні чинники та власні пасіонарії, які почуваються "стражами української революції". Зовнішні розклади сьогодні точно грають проти нас. Стара Європа прагне відновити стратегічний альянс з Росією. В Америці демократи та адміністрація Трампа намагаються відлупцювати один одного Україною наче ціпком. Британія – наш вірний союзник і найменш залежна від Росії велика держава в ЄС – на очах стає дисфункцілональною демократією через Брекзіт.

Читайте також: Обухов: Зеленский играет в политическую рулетку

В цій ситуації можна (і слід!) робити ставку тільки на власний народ на національну єдність та мобілізацію. І референдум може стати інструментом такої єдності та мобілізації. Як він став у вже далекому 1991-му, коли збіглись інтереси націонал-демократів і республіканської партноменклатури – і Україна більш ніж переконливо проголосувала за незалежність. Сьогодні є шанс повторити цей успіх – і спільними зусиллями влади та вуличної опозиції вискочити з пастки мінських угод. І потрібно для цього геть небагато: знайти в собі достатньо мудрості і далекоглядності спільно сформулювати питання, які слід винести на плебісцит.

Бо альтернатива єдності – не український Піночет, а московський генерал-губернатор...

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Геннадій ДРУЗЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини