Квитки на потяг Київ-Одеса купити зазвичай досить проблематично. Якщо немає можливості їх придбати за місяць, останнього тижня шанси зробити це з кожним днем катастрофічно падають...

Тож коли в переддень дати виїзду на сайті "Укрзалізниці" з’являється інформація про додатковий плацкартний вагон, звісно, я купую собі ніч у плацкарті. За 145 грн, з постіллю та напоєм. І дуже цьому радію.

Звичайний такий плацкарт: м’які полиці, зачовгана килимова доріжка через весь вагон, чемна провідниця в чорній синтетичній спідничці та теплій плетеній кофтині з капюшоном, з-під якої синіє комірець форменої сорочки. У вагоні пахне копченою ковбасою і дешевою кавою, старим дерматином і чиїмось квітковими парфумами. Ховаю валізу у відсік для багажу. Вмощуюся біля вікна і чекаю, коли потяг рушить. Рушаємо. Видихаю. Ловлю очима знайомі приміські пейзажі. Темніє. Примістя швидко змінюється на живописні сільські краєвиди.

Від швидкого руху потяга очі швидко втомлюються, але вже за кільканадцять хвилин поїздки мозок починає відчувати гострий інформаційний голод. Рука зрадницьки тягнеться до телефона. Але ніч у плацкарті – це зазвичай поганий зв’язок, тож немає можливості залипати в соціальних мережах, натомість є час почитати книгу, подумати про все на світі або познайомитися із попутниками. Та коли потяг наближається до населеного пункту, зв’язок відновлюється, телефон починає похапцем ловити пропущені повідомлення та істерично сигналізувати. Аж поки за вікном знову не зникають ознаки населених пунктів. Тоді з’являється можливість милуватися краєвидами. І пити чай. Той самий, що в квитку значиться як напій. Але варіантів напою небагато: аж два – чорний і зелений. За окрему плату можна придбати ще розчинні каву або капучино. Та чай у склянці із металевим підсклянником – це класика. Навіть якщо в квитку він проплачений, провідник навряд зверне на це увагу.

Читайте також: "Київ-Костянтинівка" – потяг між миром та війною

Саме з цього приводу за стіною в сусідньому відсіку між пасажирами точиться дискусія. Вони налаштовані на конфлікт, але мудрий працівник "Укрзалізниці" швидко погоджується уточнити факт проплати і за кілька хвилин приносить склянки з темно-бурштиновою рідиною та окремо одноразові стіки з цукром. Пасажири вдячні й із задоволенням смакують чай із домашніми бутербродами, "бо печення тут дороге". Хоча, відверто кажучи, чай в українських потягах зазвичай гидкий. Тож я запарюю свій, зелений із жасмином, в термогорнятку. І, чекаючи поки він завариться, просто дивлюся у вікно. Фіранка з цупкої білої тканини із логотипом "Укрзалізниці" нагадує Радянський Союз. Її хочеться зняти й повісити натомість щось гарне і квітчасте, тепло-осіннього кольору, аби й на душі потеплішало, а терпкий чай із гірким шоколадом здавався солодшим. Але хай там як, я люблю дорогу і чаювання в потязі теж.

Цікава річ, та на якийсь час спільний простір у вагоні стає трохи особистим і хочеться затишку та комфорту. Тож, не зважаючи на відсутність доцільності, ніч у плацкарті для мене – це м’якенькі рожеві капці й обов’язковий крем для рук. Втома зникає, коли пірнаєш ногами в зручне взуття, що нагадує про дім. А крем – просто щоденний ритуал, якому не хочеться зраджувати. Така собі кількахвилинна медитація, коли нехай весь світ зачекає. 

Тим часом заклопотана провідниця принесла білизну для постілі. Так, ніч у плацкарті – це й та сама постіль із синіми смугами: два простирадла, наволочка і рушник у поліетиленовій упаковці "Укрзалізниця". Розпакувала – пощастило – білизна чиста і випрасувана. А раніше ж, у радянські часи, її давали просто стопкою, і зазвичай вона була запрана та волога. Але навіть коли "Укрзалізниця" почала пакувати білизну в фірмові пакети, я не раз стикалася з тим, що простирадла, наволочки та рушники все одно виявлялися вогкими. Не могла зрозуміти – чому? Невже добре висушити білизну в промислових умовах – це така вже проблема?

Відповідь отримала абсолютно випадково кілька років тому… в перукарні. Розговорилася з жіночкою, яка колись працювала провідницею на "Укрзалізниці". Вона розповіла, що в часи, коли оплата за користування постіллю ще не входила до вартості квитка і спальні приналежності пасажири купували у провідників, для останніх це було золотою жилою. Адже одну й ту ж саму постіль можна було продати кілька разів. Тож провідники, аби перебити запах вживаності й додати ефекту випрасуваності, практикували таке: робили розчин із води, мила та хлорки, прямо у вагонах легенько обробляли білизну з пульвелізатора, складали стопками і затискали між верхньою та нижньою полицями на кілька годин. Потім формували комплекти, пакували в нові поліетиленові пакети з логотипом "Укрзалізниці" й запаювали звичайними запальничками. Де брали фірмову упаковку? За словами пані-колишньої провідниці це не було проблемою, пакети "Укрзалізниці" вони купували у "своїх людей", що торгували ними по вагонах. Крім того, вона розповіла про серветки та одноразові брусочки мила, які завжди були в комплектах з білизною. Напевно, провідники вважали, що мило і серветки – це зайва розкіш для пасажирів, тож заздалегідь їх із пакунків виймали.

Я пам’ятаю, що слухала тоді все це і навіть не знаходила слів, аби прокоментувати, мене ніби заціпило від обурення. А пані-колишня провідниця розповідала про таємниці обслуговувального персоналу в потягах просто і буденно, навіть трохи хизуючись, адже за рейс зазвичай заробляла кругленьку суму, а запаси серветок і мила у неї скінчилися лише через кілька років після звільнення з "Укрзалізниці". Так робили всі, казала вона, інакше не можна було. Цікаво, а зараз в упаковках з білизною має бути серветка й одноразовий брусок мила? 

Ніч у плацкарті… Бадьора струнка жіночка років 55. Її валіза не влізла в багажне відділення і весь час простояла перед столиком на проході. Вона їде "оддихать від дітей і онуків, бо пора подумать про себе, і вдруг на морі їй трапиться нормальний мущіна". Чому восени? "Бо влітку – дача. А осінню можна просто подихать морським воздухом". Вже в дорозі вона починає сумувати за своїми дітьми та онуками і, спершись на скручений матрац, гортає в телефоні їхні фото. А щодо "нормального мущіни" бідкається і сама собі протирічить, "бо їх в наші часи мало, і курорт – навряд чи те місце, де їх можна зустріти". До чаю вона дістає велику плитку чорного шоколаду з лісовими горіхами "для настроєнія" і пригощає ним усіх, хто ще не спить.

Ніч у плацкарті… Студент з яскравим наплічником і жовтим силіконовим браслетом на зап’ястку. Він смачно п’є колу в прикуску з великим пахучим пиріжком, і поки дозволяє світло, читає книгу Бориса Джонсона "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію". Я дивуюся й тішуся. І теж обіцяю собі почитати Джонсона. А студент перед тим як влягатися спати, акуратно спаковує свої кросівки в пакет. Жіночка-відпочивальниця питає навіщо, на що хлопець розповідає сумно-смішну історію про те, як минулого року, в листопаді, у нього в потязі серед ночі поцупили взуття. Він тоді їхав у Київ, і того дня випав перший сніг. Тож довелося йому в Києві по першому снігу йти в гумових шльопках, які він прихопив із собою в дорогу як змінне взуття. Всі, хто почув розповідь, теж приймають свої черевики якнайдалі з проходу. А студент мостить пакет із кросівками та яскравий наплічник на третю полицю, дістає з кишені телефон, вкладає у вуха навушники і засинає міцним юначим сном.

Ніч у плацкарті… Молода матуся з манюнім дитятком вмостилися на нижній полиці. Дитятко сховало ніжки під ковдру і захоплено, з блаженною посмішкою, дивиться на планшеті мультики. Матуся тим часом грає в телефоні. Вона не перевела гаджет в беззвучний режим, тож усі навкруги чують переможні фанфари, коли вона переходить у грі на наступний рівень складності. Приходить час вкладатися спати, маля пручається. Але матуся таки примушує дитя сходити на горщик, попити водички і влягтися під ковдрочку. Потім просто сидить і дивиться в ніч за вікном. Нарешті теж заповзає під ковдру, обіймає свою дитинку і засинає.

Ніч у плацкарті… Бубоніння по всьому вагону і тихенька музика з телефонів, аж поки усі не поснуть. Зовсім юні хлопець із дівчиною на сусідній "боковушці" поводяться, як подружжя. Вона стелить йому постіль на верхній полиці, він мружиться від задоволення. Але влягаються обоє на її нижню. Місця в плацкарті, завішані простирадлами, таке собі облаштування особистого простору. Коли за простирадло вмощуються хлопець із дівчиною, думається, що, як усі навколо позасинають, напевно, там затишно буде кохатися. Такий собі екстрим у потязі. Але ж, дідько, думка про вживану залізничну білизну викликає відразу. 

Ніч у плацкарті… Військовий у стоптаних берцях, зношеному камуфляжі та трохи напідпитку. Хоча, може, це й не військовий, тому що сьогодні камуфляж може одягти будь-хто. І так само будь-хто може бути напідпитку. У нього кількаденна щетина на обличчі, невідпусткова засмага, порепані чорні збиті руки. На нього важко дивитися, хочеться відвести очі. Напевно, аби раптом не побачити його очей. У нього важкий стомлений погляд. А може, це й не сп’яніння зовсім, може, втома? Він стогнав уві сні й раз по раз важко зістрибував із другої полиці та виходив до тамбуру на перекур. Протягом усієї ночі. 

Чай смакує. І 300-мілілітрове горнятко скоро дається взнаки. Ніч у плацкарті – це ще й старий брудний туалет, в який не хочеться заходити, але уникнути цього зазвичай навряд чи вдається. Ти заходиш і розумієш, що з часів твоєї мандрівки з батьками на море, що відбулася років 30 тому, у вагонних туалетах мало що змінилося. Хіба що на залізній поличці біля заляпаного дзеркала з’явився напіввикористаний рулон туалетного паперу, а в мильничці коло раритетного крану – напівзмилений брусок того самого одноразового мильця, що, напевно, призначений "Укрзалізницею" для індивідуального використання.

Ніч у плацкарті. Звична відсутність кондиціонерів, і якщо температура у вагоні комфортна – пасажирам пощастило. Найчастіше у плацкартних вагонах або занадто холодно, або занадто парко. Все залежить від погоди за вікном. А в холодний період року, напевно, ще й від майстерності провідника, як кочегара. 

Я лягаю ногами до вікна, бо від шибки нещадно тягне. Вкриваюся ковдрою майже з головою, скручуюся равликом, заплющую очі та… не можу заснути. Намагаюся не помічати плацкартні аромати, сопіння і пхинькання дитини, тішуся зручному матрацу, м’якенькій подушці і на диво чистій, хрусткій білизні. Ніч у плацкарті… Знову думаю про все на світі. Встаю. Йду в початок вагону до котла по окріп. Запарюю сухе чайне листя з маленької квітчастої бляшанки. Дивлюся крізь вікно у нічну темінь, ловлю очима відблиски ліхтарів далеких населених пунктів. Потяг то прискорюється, то гальмує. П’ю свій ароматний напій. Насолоджуюсь. А комусь поряд, напевно, заважає дивна тітка, яка ніяк не вкладеться і серед ночі вкотре чаює. Знову пірнаю під ковдру, знову думаю про все на світі. Засинаю.

Читайте також: "Укрзалізниця” розповіла, що найчастіше крадуть пасажири у поїздах

Просинаюся від різкого голосу провідниці: "За годину Одеса!" Пасажири сонно заметушилися. Але за кілька хвилин у вагоні вже було, як у мурашнику, а до вбиральні вишикувалася чимала черга. Хтось складає білизну і хутчіш несе в купе провідниці, хтось ловить мить, поки поруч нікого немає, і похапцем перевдягається, хтось розглядає своє заспане обличчя в люстерці і намагається хоч якось зробити макіяж, хтось вже п’є свою вранішню каву, жує печиво, телефонує рідним і витягає з багажних відділень валізи… 

Одеса. Я виходжу і на повні груди вдихаю колюче вранішнє повітря. Мені здається, що воно пахне морем. Насправді ж воно пахне осінню і залізничним мастилом. Хоча ні, напевно, морем теж. Аж трохи паморочиться в голові. А на будівлі вокзалу світиться синім "Вас вітає місто-герой Одеса", і навколо снують люди з табличками на грудях "Здам квартиру".

Ніч у плацкарті минула, думки про все на світі розсіялися, попутники побажали одне одному гарного дня і зникли у вокзальній тисняві. А мені подумалося, що цей потяг – мов етап людського життя. Звичайно, прикро, що з певних причин не завжди виходить взяти квиток у пристойний вагон. Але все ж тішить те, що будь-яка дорога закінчується, тож є можливість подбати про наступний етап подорожі, аби їхати далі принаймні в купе. А ще приємно вразило, що в наших плацкартах є пасажири, які читають книги про те, як одна людина може змінити історію. Нехай би на краще.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube