"Шановні пасажири, потяг №126 зі сполученням "Київ-Костянтинівка" прибуває на восьму колію. Будьте уважні та обережні!" – такі слова я чую принаймні раз на місяць, коли їду додому, до рідного міста Слов’янськ.

Сьогодні це тихі та спокійні вулиці під мирним небом, а п’ять років тому – постійні постріли, вибухи та гул бронетранспортерів. Згадуючи ті жахливі три місяці, квітень-червень 2014-го, коли Слов’янськ був під окупацією сепаратистів, я мимоволі починаю поринати в ту атмосферу.

Ми жили тоді одним днем, бо не знали, що принесе завтра. У постійному хвилюванні та молитвах переглядали стрічки новин. У той час на телебаченні вже майже не транслювалися українські канали – люди були на роздоріжжі двох сторін: "Кому вірити?" Та все одно, звіти політиків суттєво відрізнялися від нашої реальності.

Від Семенівки (передмістя Слов’янська) до Горлівки трасою "Харків-Довжанський" цілодобово їздили танки, БТРи, військові вантажівки. Весь цей шум було чутно аж до сіл, які розташовані уздовж цієї дороги смерті. В одному із них живе моя сім’я. Впевнено можу сказати, що у той період населення стало дружнім як ніколи. Адже всі жили однією думкою – вижити! Дякуючи Богу, наше село не побачило воєнних подій, але ми були свідками їхніх страшних наслідків.

Читайте також: Формула Штайнмаєра має небагато спільного з реаліями війни – експерт

Старі покинуті домівки, у яких не залишилося нічого, окрім відголосу війни. Люди залишали все: речі, техніку, господарство. Власне життя було важливіше! Це вже сьогодні такі сім’ї трохи оговталися, пристосувалися до іншого життя. А тоді, коли тікали, в їхніх очах можна було побачити лише страх.

2019 рік. Над моєю домівкою мирне небо. Але важко уявити, як почуваються ті, хто живе шостий рік у невизначеності та постійному стресі. Віра в людей та якусь допомогу змінилася на ненависть та жорстокість. Надія на світле майбутнє зникла – вона вже давно розстріляна кулеметами.

Тяжкі долі та трагічні історії – ось те, що можна спостерігати в потязі №126. Сотні людей їдуть в ньому лише з думкою, щоб залишитися в живих. Татусі, яких забрали на фронт. Сини, які пішли добровольцями захищати Україну. Мами з дітьми, які їдуть забрати теплі речі на зиму, бо гуманітарної допомоги не вистачає. Бабусі та дідусі, що хочуть доживати останні роки на своїй рідній землі.

Читайте також: Дві умови, за яких можливий прогрес у перемовинах щодо російсько-української війни

Здавалося б, вони всі такі різні. Але водночас усі чимось схожі. Це побачив режисер Корній Грицюк, який знімає документальний фільм "Поїзд "Київ-Війна". Головні герої – пасажири вагонів, які розповідають свої життєві історії.

"Основний контингент цього поїзда – люди, які якимось чином пов’язані з Донбасом. Це волонтери, мешканці окупованих та прифронтових територій. Ми з ними розмовляємо про те, як вони бачать можливість закінчення війни в Україні, як ставляться до того, що зараз відбувається на окупованих територіях, до того, що зараз відбувається на територіях вільної країни", – пояснює свою ідею режисер.

Зйомки тривають, творці хочуть закінчити стрічку вже до кінця цього року. Можливо, переглядаючи фільм, я впізнаю уже такі знайомі обличчя своїх супутників.

Кожного разу, їдучи цим потягом додому з навчання, відчуваю в повітрі біль кожного пасажира. Ця історія не закінчується – вона тільки народжується.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube