Тільки за минулий рік правозахисники мають інформацію про 348 злочинів та інцидентів на ґрунті гомофобії і трансфобії. Мова йде не тільки про побиття, але й про дискримінацію, цькування тощо. Кожного дня когось утискають. Але це лише те, про що стало відомо. Насправді ж далеко не всі представники ЛҐБТ-спільноти готові відкрито говорити про це.

Попри те, що у Кримінальному кодексі України чи у сфері трудової діяльності існує якась подоба антидискримінаційних норм, насправді антидискримінаційне законодавство в нашій країні не є дієвим.

Наприклад, згідно зі статтею 161 Кримінального кодексу "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної незалежності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками", до відповідальності мають притягувати порушників, які вчиняють фізичне насилля проти людей через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Однак, коли доходить до діла, це не працює. Банально, навіть через те, що ознака сексуальної орієнтації або сексуальної ідентичності не прописана у статті. По суті вважають, що ці ознаки в цій статті вказані як "… та за іншими ознаками". Мовляв, їх теж треба ставити у перелік. Але це знаємо ми, правозахисники. А слідчі мають, на жаль, не таку просвіту, щоб це розуміти… Тобто поки це не буде прописано буквами, це не працює.

Читайте також: У чому варто пересвідчитися, перш ніж виступати за традиційну українську сім'ю

Таким чином, якщо правопорушників і притягують до кримінальної або адміністративної відповідальності, то не за статтею про порушення рівноправності громадян, а за хуліганство чи щось на кшталт нього. По суті не несуть покарання за злочин, вчинений на ґрунті ненависті.

А якщо людина не покарана за те, що вона вчинила, ця людина з дев’яностовідсотковою ймовірністю так вчинятиме й надалі.

Тобто злочинець розуміє, що може продовжувати нападати на людей, які йому не подобаються. Ба більше, іноді й за фізичний напад правопорушник покарання не несе… Адже ЛҐБТ-спільнота досить закрита. У суспільстві зберігається дискримінація високого рівня, тому люди не готові говорити про напад на себе відкрито, як про це, наприклад, розповіла Марія. І поліція, слідство, судочинство не можуть допомогти.

Що може змінити ситуацію? Комплекс дій.

Пункт перший – Національна стратегія у сфері прав людини-2020 уже добігає кінця, і ми готуватимемо нову. Україна потребує дієвого законодавства відносно злочинів на фоні ненависті.

Читайте також: Верхи на сексизмі: що не так зі зручною позою Полякової

Пункт другий – робота із правоохоронними органами. Однак, із одного боку, маємо молоду патрульну поліцію, в якій працюють люди, не травмовані пострадянським досвідом, і які розуміють цінність для нашого суспільства продемократичних тем. З іншого боку, ми досі маємо багато працівників міліції, які лишаються в поліції. Ба більше, перебувають на владних позиціях. Вони добре пам’ятають, що стосовно ЛҐБТ-спільноти міліція була репресивним органом, який вів списки ґеїв, робив затримання людей за їхню сексуальну орієнтацію…

Тому маємо ситуацію, коли молоді слідчі, які є більш демократичними, з якими ми попрацювали над освітою та просвітою, не мають досвіду, щоб самотужки витягнути ту ж справу про порушення рівноправності громадян. А ті, хто мають досвід і можуть це зробити, залишаються гомофобними.

Це призводить до того, що нападник у суді відкрито говорить: "Не хотів, аби постраждала поліція [яка забезпечувала порядок під час проведення прайду], я нападав на пі*арасів". А суддя, замість того, щоб узяти це зізнання за обтяжувальну обставину, робить її пом’якшувальною…

Пункт третій – просвіта різних службовців – від працівників медицини до співробітників владних структур – та робота із громадськістю. Адже дискримінація в Україні розповсюджена в суспільстві загалом. Так, якби в кінотеатрі, в якому було скоєно напад на Марію, про яку я згадувала вище, правильно спрацювала охорона, якби свідки стримували нападника, ситуація могла би бути іншою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube