Ось вам парадокс: що більше ми рухаємося в бік "суспільства знань", то більше опиняємося в "суспільстві невігластва".

Чому? Бо слово "знання" за останні десятиліття змінило сенс. Воно все більше означає "прикладне знання", "спеціальне знання". Суспільство знань – це суспільство вузькопрофільних фахівців. Тому на місце інтелектуалів прийшли експерти, а на місце державців – технократи. Це ніби добре, бо всі вони – професіонали. Усі вони "знають свою ділянку". Але часто, копаючи вглиб, перестаєш бачити горизонт.

Схоже, ця тенденція продовжуватиметься: суспільство все більше фрагментується, і знання разом із ним. Тому ми можемо мати гіперпрофесійних медиків, які є невігласами в економіці, чудових IT-спеціалістів, які говорять маячню про історію, і геніальних бізнесменів, які не вміють відрізнити якісну новину від маніпуляції.

Читайте також: Нам потрібне просвітництво 2.0

Студентам часто розповідаю про одну зі своїх улюблених епох в історії європейської культури. Це Відень кінця ХІХ – початку ХХ століття. Знаменита "Віденська сецесія". Ця епоха подарувала людству Клімта, Фройда, Цвайґа – а також Альму Малер, Берту Цукеркандль, Адель Блох-Бауер. Це епоха, коли медики дружили з письменниками, художники вчилися у музикантів, а мистецтво цікавилося біологією. Завдяки цим взаємним впливам відбулися справжні культурні прориви – у психології, медицині, мистецтві, літературі й музиці. Про революційність цього Відня потім написав книжку нобелівський лауреат Ерік Кандель.

Чому так відбулося? Бо революції у знаннях стаються найчастіше там, де долають кордони. Де люди працюють не тільки вглиб, а й ушир. Де люди мають достатній фундамент і достатньо стимулів, аби заходити на території суміжних дисциплін.

Сучасна ж екосистема знання сприяє радше фрагментарності, ніж універсальності. Люди отримують інформацію з різних джерел і часто й гадки не мають, яким є інформаційний простір сусідів чи колег. Університети по всьому світові перетворюються на фабрики прикладних знань: вони готують працівників, а не громадян. Ці працівники зручні для ринків праці, але мають вкрай самовпевнений та обмежений погляд на реальність. Популізм – це діагноз суспільства, де люди зачиняються у скриньках великої матриці.

Саме тому популярна освітня ідея, що, мовляв, університети мають працювати винятково на ринок праці, – згубна. Бо універсальна освіта, якою, зрештою, і має займатися університет, зникла. Люди втратили базові міждисциплінарні компетенції. Юристи не хочуть нічого знати про літературу, філологи – про економіку, а медики – про мистецтво. Однак людьми, які знають тільки "щось конкретно" і не мають горизонту, значно легше маніпулювати.

Читайте також: Рабство емоцій замість рабства розуму

У сучасному світі професію для ринку праці в соціально-гуманітарному спектрі можна здобути за рік-два. Університет – не про це. Він про горизонт знання. Про навичку вчитися, будувати зв'язки і "входити" в якнайбільше ключових дисциплін, тем і проблем, які визначають наше життя. Бо навички та знання для ринку праці все одно змінюються кожні кілька років. Університет тут не допоможе.

Я не закликаю, щоб університети перетворилися на відірвані від реальності монастирі. Але я за те, щоб людина в наш час ішла в університет не тільки за фахом для ринку праці. Було би краще, якби молоді люди отримали в університеті дві спеціальності – фундаментальну і прикладну. Наприклад, фізику й IT. Літературознавство і прикладну соціологію. Філософію та менеджмент громадських організацій.

Перші два роки в університеті мають бути присвячені основам. Знанням про суспільство, природу, людський організм, економіку, суспільно-політичні відносини. Про те, що робить нас освіченими людьми та громадянами, а не тільки працівниками.

Повернення до універсальності знання може бути ключем для критичного мислення. Не панацеєю, але одним з інструментів. Бо яке може бути критичне мислення, якщо ти – вузькопрофільний фахівець, а в інших сферах – повний невіглас?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube