Постер до фільму "Наші котики"

Незабаром у видавництві "Фоліо" вийде друком книга Володимира Тихого та Валерія Пузіка "Наші Котики", а вже 30 січня в прокаті з’явиться однойменний фільм, одна з продюсерок якого – Уляна Супрун.

Це трагікомічна історія пригод трьох бійців АТО, що трапляються з ними під час бойового чергування на "найглухішій" з усіх можливих позицій фронту. Події фільму та книги розгортаються у 2014 році на початку війни. Opinion поспілкувався з письменником Валерієм Пузіком про книгу, кіно, літературу загалом і про те, хто вони – "Наші Котики".

Про спробу створити нову кінолітературу

Знаєш, свого часу я дуже багато читав текстів, які були написані режисерами, наприклад, такими, як Параджанов, Тарковський, Бергман, Миколайчук, Довженко. Це все те, що можна було знайти в бібліотеці чи на книжкових барахолках… То було ще на початку 2000-х, і тоді домашній інтернет у такому вигляді, як зараз, був відсутній. Так ось, у більшості випадків всі ті тексти були певним гібридом поезії, прози, драматургії тощо. Це був особливий вид текстів, що були написані з урахуванням специфіки кіно. Кінопроза. "Зачарована Десна" Довженка, "Сповідь" Параджанова, "Недільне дитя" Бергмана. Дуже крутою книгою в цьому плані є збірка «Білим птахом із чорною ознакою", де поміж спогадів про Івана Миколайчука є його літературні сценарії. Однією з вершин все ж таки залишається Федеріко Фелліні. 

"Наші Котики" – це спроба написати нову кінолітературу, якої насправді в Україні дуже мало. Так, виходять книги за мотивами фільмів, як-от "Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса", "Позивний Бандерас" авторства Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова чи "Режисер" і "Крути 1918" Костянтина Тур-Коновалова. Але чи достатньо їх? Ні! І я не знаю, з чим це пов’язано. Мені, наприклад, було би цікаво прочитати "Кіборгів" Наталки Ворожбит, адже там, якщо я не помиляюсь, було 300 сторінок сценарію. 

Читайте також: Запальний гумор та палаючий Кремль: як сміятися смерті в обличчя

Колись існував дуже крутий журнал "KINO-КОЛО", головним редактором якого був Володимир Войтенко, і в цьому виданні друкували кіносценарії актуальних на той час сценаристів та режисерів. Журнал закрився у 2009 році. І жодного іншого видання, де би друкували кінодраматургію, немає. Зрозуміло, що є сайт "Сценарна майстерня", і при бажанні там можна знайти і почитати сценарії фільмів Марисі Нікітюк, Павла Острікова, сестер Артеменко. "Коли падають дерева" там присутній ще з 2012 року. 

Відсутність друкованих видань свідчить про відсутність інституту кіно в Україні як такого. Так, є виші, але виш – це не інституція. З цим можна не погодитись, але я так бачу. Каталоги фільмів, що виходять раз на два роки, – це круто, але трохи не те… Глядача, як і читача, потрібно виховувати. А більшість літератури, що пов’язана з кіно, завозиться з Росії, а з нею ми воюємо вже шостий рік. І ці замкнені кола ніяк не розриваються. Ти можеш мені сказати: "А Довженко-Центр?" Так, Довженко-Центр видає. Але того мало. І то більше історія українського кіно. Кавалерідзе, Довженко, загалом перша половина ХХ століття, а ми повинні фіксувати зараз. 

Чомусь розмов письменників із письменниками видають оберемками, а "Шорт-лист" Марини Степанської та Дарії Бадьйор донині лежить в онлайн-форматі. Кіноповість "Наші Котики" для мене – це все-таки більше кіно, ніж текст. Вона написана за сценарієм Володимира Тихого, і він є співавтором літературної версії.

Ця книга з додатковими історіями з веб-серіалу "Бліндаж", який був перед фільмом, і перші три епізоди вийшли ще в 2016 році. Тоді ми написали близько 30 новел, але всі, на жаль, реалізувати у вигляді не вдалося. У книзі їх буде плюс-мінус 10. Таким чином люди зможуть прочитати "Наших котиків" і "Бліндаж" водночас.

Про машинопис "Бліндаж. Дев’ять історій", який отримав літературну премію "Гранослов"

Рішення надіслати його на конкурс було зумовлено тим, що я сумнівався, чи ці тексти комусь будуть цікаві. Більшість видавництв, коли бачать специфічну архітектоніку текстів, відмовляються видавати. Типу "хто це буде читати?" або "читач не зрозуміє" тощо. 

Так було з романом "Шахта", який лежить вже кілька років у шухляді. Своєрідність "Шахти" в тому, що то клаптикова ковдра. Щоденник, дія, діалоги, шматки новин із фронту, заяви політиків і ОБСЄ, а в деяких моментах сценарна розмітка тощо. Все переплітається в єдиний потік свідомості, і реальність в один момент перестає бути реальністю. А історія насправді проста: документальна проза про один місяць перебування підрозілу добровольців ДУК ПС на фронті в районі Опитного та шахти "Бутівка", але поки ніхто цього не хоче видавати. Книга написана, і це головне. 

На літературному конкурсі "Гранослов" "Бліндаж" отримав головний приз в одній із номінацій, а серед додаткових бонусів був сертифікат на видання книги. Отже, подумав я тоді, час прийшов. "Бліндаж" мав вийти у "Видавництві Марка Мельника". Вже пізніше з’явився Олександр Красовицький і видавництво "Фоліо". Усе склалося докупи, і скоро книга буде в книжкових магазинах, а під обкладинкою – і кіноповість "Наші Котики", і "Бліндаж". 

Про "Наших котиків"

"Наші Котики" – це Грін, Літо і Професор. Три добровольці, які у 2014 році потрапляють на одну з найглухіших позицій фронту. Кумедні та драматичні ситуації трапляються з ними з першого дня перебування на фронті.

 У "Наших котиках" є реальні розповіді бійців добробатів та ЗСУ, у "Бліндажі" в принципі також. Зрозуміло, що при писанні ці розповіді дещо деформувалися, щось забралося, щось додалося, але там багато справжнього. 

Письменник Валерій Пузік: "Наші котики" – це спроба написати нову кінолітературу, якої в Україні насправді дуже мало"

Наприклад, Дмитро Тубольцев, який грає у фільмі бійця з позивним Літо, додав кілька моментів у фільм, і вони перейшли в кіноповість. Так, у тексті, з’явився епізод із броніком від Ірми Вітовської. Дмитро, до речі, служив у зоні АТО.

Також у кіноповісті є вірш Максима Кривцова, добровольця ДУК ПС, а пізніше бійця Нацгвардії. "Жовтий скотч" у виконанні гурту "Юркеш" став офіційною музичною темою фільму. Тобто дуже багато "пасхалок", які або можна буде зчитати, або ж ні. 

Читайте також: Фільм українського режисера Валентина Васяновича переміг на фестивалі у Норвегії

Зрештою, сама повна назва "Наші Котики, або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану" відсилає до фільму Стенлі Кубрика "Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу". Для тих, хто не знає, це чорна комедія 1964 року, в якій ядерна війна піддається сатирі.

Про перші відгуки, критику та російські ЗМІ

Мені дуже подобаються відгуки на кшталт: "Ті, хто зняв це кіно, – злочинці перед Україною, і всіма Збройними силами, і солдатами, які гинули, втрачали там здоров’я, втрачали там товаришів, кров’ю заплатили за ці сміхуйочки" чи "Наше суспільство взагалі з’їхало з глузду, втратило орієнтири, що погано, а що добре".

Це означає, що в нашому суспільстві досі є табуйовані або ж сакральні теми, про які жартувати не можна. І зрозуміло, що критики як фільму, так і книги буде дуже багато, але тим не менш. 

Вона, ця критика, почалася ще минулого року, коли в прайм-таймі російського телебачення показували трейлер фільму, і багато українських ЗМІ підхопили це. Російські ЗМІ виготовили вірусний ролик, який за кілька днів подивилися десь пів мільйона людей в Україні, якщо не більше. Найцікавіше з "Нашими котиками", я думаю, почнеться після прем’єри фільму Володимира Тихого і старту кінопрокату 30 січня 2020 року.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube