MENU

Касові збори підтверджують, що народ почав ходити на українські фільми. На черзі – "Екс"

530 0


Кадр із фільму Сергія Лисенка "Екс"

Сьогодні я написав не про футбол, а про кіно. Конкретно про один фільм, який давно, понад рік, чекав.

Чекав із простої причини – із режисером картини Сергієм Лисенком ми знайомі більше ніж 30 років, відтоді, коли я подивився його дипломну стрічку "Кінець канікул" у тоді ще інституті, а не Національному університеті імені Карпенка-Карого, стрічку про Віктора Цоя, у якій сам Цой уперше знявся в кіно. Це вже після дипломної роботи Сергія самого Віктора на кіноекрані пам'ятають за фільмами "Асса" й "Голка".

А ось режисер за ці роки зняв непростимо мало фільмів: "Кордон на замку" і "Сім днів до весілля". Провина, звичайно, не самого режисера, а нас усіх: суспільства, держави. Ну про яку велику кількість виробництва вітчизняних картин після 1991 року можна серйозно міркувати? Хоча останнім часом є надія. І кількістю, і якістю.

Звичайно, сам Сергій усі ці роки і, жах, десятиліття не валявся на дивані, як Обломов, а намагався багато працювати: і кліпи писав, і на провідних телеканалах України вів дійсно цікаві авторські програми.

Про те, що він зняв фільм "Екс" про експропріацію грошей на добру справу народної боротьби, режисер розповів мені сам. І, не приховую, я дуже здивувався. По-перше, де Сергійко – знавець року, узагалі культури, творець музичних стрічок і комедій і... тема "експропріацій". По-друге, він – абсолютний киянин, із кінематографічної родини, і зовсім, на перший погляд, "не його" атмосфера для картини – Львів і глибинка Галичини початку 30-х років ХХ. Тут ризик був чималий, запросто можна було "промазати" з показом усього: історичних реалій, побуту та говірки людей тієї пори.

Але насамперед я сумнівався щодо надзавдання його екранного задуму. Що це – "Камо по-галичанські"? Для молодого покоління читачів потрібне невелике роз'яснення, хто такий Камо. Це десятиліттями оспіваний радянською пропагандою більшовицький Зорро, який грабував банки, магазини і просто обивателів "на благо революції". У СРСР про нього зняли навіть не один, а два (!) фільми. Зали кінотеатрів були переповнені, особливо нами, малолітніми.

Далі, що взагалі означає поняття "експропріація"? У нього багато енциклопедичних тлумачень, у цьому разі важливим є таке: "Пограбування ("примусове вилучення власності", скорочено називали ексами) приватних осіб і держустанов, проведені більшовиками та іншими революційними партіями до революції 1917 року для фінансування своєї підпільної діяльності". Заодно ось вам і пояснення назви фільму.

Звичайно, не тільки псевдолегендарний Камо, який після арешту довго й уміло прикидався божевільним, грався ексами, але й самі Сталін і Берія "прославилися" на цьому терені. А до них – європейські анархісти у ХІХ столітті, а після них – революціонери і терористи всіх мастей і на всіх континентах, включно з улюбленим досі всіма ліваками-інтелектуалами Че Геварою.

Читайте також: Із немовлячого періоду українське кіно вже виросло – Забужко

Повторюся, я довго чекав цієї екранної роботи нечужої мені людини і режисера і, звичайно, бажав йому успіху в ній. Так вийшло, що прем'єру й показ у кінотеатрах через обставини, що склалися, на які творці стрічки не могли вплинути, дуже затягнули. Але краще пізно, ніж ніколи.

Після свідомо затяжного "підхода до снаряду" хочу поділитися своїми особистими враженнями від переглянутого "Екса".

Перше. Про події, які лягли в основу стрічки. Це абсолютна правда. Був такий екс силами молодих бойовиків УВО (Української військової організації) в Городку, що під Львовом у 1932 році. Екс був невдалий. Запевняю: дев'ять творців із 10 відмовилися б робити фільм про провальний екс.

Про драматургію. Основний драматургічний хід, як я бачу, паралельна дія: волею випадку на "експропріацію", незалежно один від одного, вийшли патріоти, бійці та дрібні злодюжки, що становлять особливу субкультуру Львова тієї пори – батярів. Тут не місце пояснювати, хто це такі, але рекомендую почитати про них – дуже цікаво й пізнавально.

Що далі, то більше. Злодюжки спокусилися на святе для українського селянина – на касу їхнього кооперативу, що вкрай обурило селян. Після чого – фатальна помилка: громада, прийнявши бойовиків за злодіїв, по суті, здала їх поліції. На додаток до цього, ще одне нещастя від бойовиків. Їхній невдалий екс на пошті обернувся смертями ні в чому не винуватих людей, що випадково опинилися не в тому місці й не в той час.

Фінальний розворот і є, як я бачу, головний посил авторів. Народ, який усвідомив свою страшну помилку, переймається ідеями молодих героїв. Ні, це зовсім не "стокгольмський синдром", це важливіше, глибше й об'ємніше. Поразка, але саме вона дала промінь світла, що скеровує на шлях до перемоги. Нехай не очевидної, але іншої дороги не буде.

Буду чесним до кінця. Саме до драматургічного рішення фіналу картини у мене є питання. Чи не занадто він плакатний? Однак це ніяк не применшує достоїнств стрічки. Зазначу, що сценарист – Ярослав Яриш – аж ніяк не професійний кінематографіст. Він сільський бухгалтер, який лише у вільний час займається літературною творчістю. Такий собі сучасний український Мартін Іден до визнання того видавцями й читачами.

Найсильнішим елементом фільму я бачу його образотворчий ряд. Робота нині дуже затребуваних кінематографом оператора-постановника Сергія Михальчука та художника-постановника Влада Одуденка заслуговує на найвищу оцінку.

Актори. Режисер і тут влучив у "десятку". Молоді, не всім відомі, кожен із них гідно представив свого героя.

І все ж я виділю двох людей з акторського складу. Це Олександр Норчук у ролі пана Миколи і Владислава Гліба в ролі доньки Миколи Ганнусі. Можливо, їм і пощастило більше, ніж їхнім колегам. Характери їхніх героїв, думаю, складніші, ніж в інших артистів. Одразу заявляю, видима одномірність інших героїв – це не від творчої слабкості авторів, а їхній усвідомлений вибір. Інакше був би не фільм-екшн, а суцільна "достоєвщина" з постійним самокопанням екранних персонажів.

Чим мені цікавий пан Микола? Думаю, це і є образ істинного українця. Він оре на свою сім'ю, на себе. Він чесний із державою, сплачуючи тій обов'язкові податки, і водночас чхати він хотів на всяку владу. Усяку! Про що відкрито в очі заявляє місцевому дрібному поліційному чинові. Це саме український хуторянин, але не в сенсі провінціал, а в сенсі – вірить тільки у свої сили й у свою працю на благо своїх близьких.

Читайте також: Український кінобум. Січень 2020 – найкращий місяць в історії кіно?

І донька росте такою самою хуторянкою. Але водночас вона по-справжньому милосердна. Навіть до батяра Юрка, знаючи, що той дрібний покидьок.

Це як же треба було владі (у фільмі – польській владі початку 30-х років) "дістати" таких у позитивному сенсі куркулів, щоб ті прийняли філософію бойовиків. Над цим моментом не завадить замислитися і нинішній владі, причому на всіх рівнях, починаючи від сільрад.

Багато чого у фільмі приваблює. І музичний ряд – гідна робота композиторів Романа Григоріва й Іллі Разумейка. Це й не може здивувати, ви з прочитаного вже зрозуміли, що режисер знається на цій справі. Але не менше розуміє і продюсер картини Андрій Границя, сам зовсім не останній музикант.

Й окремо – українська мова героїв. Вона ніяк не київська, не слобожанська, а саме галичанська, у яку я завжди з цікавістю вслухався у Львові, у Самборі, у селах під Тернополем та в Івано-Франківську. І це – плюс авторам.

У підсумку картина цілком удалася завдяки всьому колективу та лідерам – продюсерові та режисеру.

Окремо про прочитані притягування фільму "Екс" до творчості Тарантіно, які, якщо чесно, напружують. По-перше, Квентін видається мені приколістом №1 у світовому кінематографі в тому сенсі, що знає його, це саме кіно, можливо, найкраще – до кожного кадру. Тому в його стрічках, маючи бажання, можна побачити такі цитати з кого завгодно: від Федеріко Фелліні й Жана-Люка Годара до Біллі Вайлдера і Вільяма Вайлера. Це Тарантіно так жартує...

Підозрюю, що скромний, але гордий Сергій воліє бути першим Лисенком, ніж сотим у натовпі копіїстів Тарантіно. Знову ж таки не забувайте про різницю в бюджетах фільмів згаданих вище творців.

Узагалі тішить, що останнім часом українські фільми не тільки нагороджують призами на міжнародних фестивалях найвищого рівня, але, що не менш важливо, на них пішов народ у наші кінотеатри. Останніми днями бокс-офіси (касові збори) "Думок моїх тихих", "Відданої" це підтверджують. Сподіваюся, що й "Екс" буде в цьому ряду.

Зрозуміло, я не можу промовчати "про рідне". Про те, що за фільмами про героїв спорту український кінематограф досі пасе задніх. Але це тема окремої розмови.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини