Ілюстративна світлина

Будь-яке сильне потрясіння не проходить безслідно для організму. Наслідки деяких подій відчутні роками, особливо в зрілому і літньому віці, пише Яна Вікторова для ВВС Україна.

Я думала про те, чому в залежності від віку різні люди в моєму оточенні переживали всі події цієї війни по-різному. Молодь адаптувалася на диво легко.

Потім я зрозуміла, що війна для молоді була реальністю, періодом життя, як раніше були дитинство і школа, а до реальності звикаєш, тому що з черговим життєвим етапом отримуєш щось нове і чекаєш від нього позитивних змін.

На диво гнучко молодь пристосовувалася до пошуку роботи, часто видаючи реальне за бажане. Наприклад, роботою копірайтера називали переписку в шлюбному агентстві від імені дівчат з різних анкет.

Люди ж середнього віку почали скаржитися на безсоння. Хтось шукав вихід медикаментозно, хтось вмикав телевізор або слухав радіо всю ніч, найкмітливіші намагалися ночами працювати.

Основною причиною безсоння називали почуття невпевненості, страх, хвилювання за дітей.

Читайте також: Чи звучить українська мова в "ЛНР" – блог з Луганська

На безсоння скаржаться і люди старшого віку, прив'язуючи його до гіпертонії і страху за майбутнє дітей і онуків. Зізнаюся, я не зустріла жодної людини старше 20 років, яка сказала б, що добре спить останні п'ять років.

Безсоння можна прирівняти до місцевого вірусу, постресового синдрому цієї війни.

Почуття страху стало чимось постійним, як зубний біль. Страх втратити роботу, страх бути вбитим, страх втратити своє житло, страх за життя рідних, страх не знайти коштів для існування. Виявилося, що страх теж має гаму відтінків, і боротися з ним теж можна по-різному.

У якийсь момент я зрозуміла, що прекрасно сплю під далеке відлуння обстрілів. Чую вечірню канонаду і поспішаю в ліжко. Начебто нічого іншого не можна і придумати в цей момент. І я не тільки поспішала в ліжко, я чудово висипалася – чи то звуки ці стали звичними, то це був якийсь механізм захисту.

Друзі жартували: "Ти намагаєшся заспати всю війну".

Мама ж навпаки, переживши обстріли, ще півроку кричала крізь сон: "Вбивають". Нічого страшнішого в її житті, очевидно, не було.

А ось моя дитина після того літа мовчала кілька місяців, і я всерйоз підозрювала, що це буде проблемою. Його мовчання було прямим докором мені, матері, – потрібно було виїхати, а не мучити його життям вдома під обстрілами.

Багато хто став набагато більше вживати алкоголь, аби заглушити ним страх, невлаштованість, невиправдані очікування.

Алкоголь доступний, не заборонений і бодай на якийсь час зменшує гостре почуття невлаштованості між "було" і "стало".

З'явилася нова форма пристосування до реальності – довге очікування. Це коли людина чекає повернення не просто хорошого життя, а саме її довоєнної форми, з тією ж посадою і зарплатою.

Кілька людей, опинившись в полоні у обставин, замість того, щоб шукати роботу, стали почали якогось міфічного дзвінка з колишнього життя, часто обманюючи себе тим, що для них це єдиний вихід.

"Я дуже хороший фахівець, щоб працювати тут", – розповідала мені знайома. Їй пощастило – вона живе з батьками, які отримують по дві пенсії, і їм цього вистачає.

Читайте також: Як та за що штрафують у місті – блог з Луганська

Таких, як вона, з вигаданою реальністю, я знаю кількох людей. Вони просто чекають чогось і не роблять нічого для змін в своєму житті, не виїжджаючи з "республіки".

Безумовно, загальне для всіх – застрягання в подіях п'ятирічної давнини. Зустрівшись з давнім знайомим, ми будемо говорити про роботу й дітей, але левова частка нашої бесіди буде віддана темі війни. І це не монолог, а цілком жвава дискусія, коли малознайомі люди будуть годинами розповідати один одному те, на що не знають правильних відповідей самі.

Якщо зібрати всі історії, які я почула ось так от на зупинках, в маршрутках, під кабінетами лікарів, це буде кілька томів коротких, але дуже сильних оповідань. Іноді люди просто зверталися до мене з питаннями, відповідей на які не знала ані я, ані вони. І я зрозуміла, що людям навіть не важливо, що будеш говорити ти сам – їм важливо бути почутими.

Ми почали ідеалізувати минуле. Якщо послухати, то раніше погано не жив ніхто. Всі були багаті, щасливі, затребувані, кохані. Їздили на моря й народжували дітей. Підозрюю, що мине ще пару років, і події до 2014 року будуть описувати як щось казкове й містичне – з тотальним багатством і загальним щастям. Так зазвичай описують своє дитинство – виключно щасливим.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube