Якщо твоє професійне життя тісно пов’язане з роботою у Facebook, мимоволі починаєш замислюватися про те, що віртуальне життя будує, а що руйнує в тобі, пише для "Тижня" Оксана Левантович. Чи можна виміряти цей вплив? Негативний він, чи позитивний?

Джерело подібних розумів – глибоке некомфортне відчуття від тривалого перебування в мережі, яке ідентифікуєш на фізичному рівні. На мій погляд, Facebook поставив людей в абсолютно інші, незнані досі віртуальні обставини – і ця віртуальність змінює природу комунікації (і навряд чи на краще).

Ми можемо назбирати у Facebook 5000 тисяч друзів і листуватися з кожним. Але чи робив це хтось із нас? Науковці довели, що підтримувати спілкування людина може не більш як із 200 іншими людьми. Відкриваючи щораз свій профіль і милуючись чималим числом мережевих "друзів", ми почуваємося у віртуальному середовищі безпеку й затишок. Хоча насправді Facebook створює лише ілюзію спільності та викривляє розуміння стосунків як таких.

Таке викривлене сприйняття породжує не менш викривлені очікування щодо "друзів": ми очікуємо від них певної поведінки в мережі, хочемо бачити скрізь своїх однодумців і сумуємо, коли цього не отримуємо. Найцікавіше, що ми не завжди розуміємо природу цього смутку, а якщо й розуміємо, то нам бракує сміливості визнати, що відсутність очікуваного вподобання може зіпсувати нам настрій на цілий день. Зазвичай ми пояснимо свій зіпсутий настрій не залежністю від віртуальних подій, а недосипанням, втомою або просто переконуємо себе, що все насправді добре.

Читайте також: Дієта проти інформаційного ожиріння: час внутрішньої гігієни настав

У реальному житті ми зустрічаємо й однодумців, і тих, чиїх поглядів не поділяємо. Завдяки цьому можливі дискусії, у яких ми знаходимо вирішення проблем, докопуємось до істини. Що натомість відбувається у Facebook? Ми відгороджуємося від людей із протилежними поглядами, запевняючи себе, що таким чином блокуємо непотрібну інформацію, непотрібних людей. У кожного з нас є blacklist – себто список заблокованих дописувачів – чи не так? Фільтруючи віртуальний простір, ми вводимо себе в інформаційну бульбашку, в якій дуже швидко закінчується "повітря", тобто альтернативні думки, наявність яких є умовою здорового пошуку.

Близько року тому я й сама досвідчила таку "кисневу недостатність". У якийсь момент виявилося, що майже все моє фейсбукове оточення, весь контент у стрічці новин фактично підтверджують мої власні погляди. Все довкола видавалося для мене настільки "правильним", що стало схожим на брехню. Так я почала свідомо підписуватися на людей, погляди яких не поділяю, щоб побачити інший бік реальності, почути інші думки та спробувати зрозуміти, як апелювати до їхніх поглядів. 

Крім того, Facebook – це фабрика рівності. Ми можемо не мати жодного професійного досвіду в тій чи іншій сфері, але це не заважатиме нам поширювати свої "авторитетні" думки щодо політики, екології, релігії та й зрештою будь-чого. Як слушно зауважує філософ Андрій Баумейстер, через це суспільство перестає усвідомлювати значення справжніх майстрів – чи то пак експертів, фахівців. Відповідно стираються межі між справжнім знанням і безпідставними припущеннями. Не дивно, що це створює родючий ґрунт для поширення фейків. Цікаво, коли вже медіаграмотність та основи поведінки у соцмережах почнуть вивчати у школах?

Всі ці побічні ефекти віртуальності ставлять питання руба: хто я – ще людина чи вже "користувач", мешканець віртуального простору? Це питання лунало для мене абсурдно аж допоки я не зрозуміла, що моя самоідентифікація в реальному житті відрізняється від тої, що в мережі. Бути користувачем означає грати за правилами системи, якою ми користуємось (тобто за чужими правилами), а отже – бути заручником заданих рамок й алгоритмів, якими структуроване середовище комунікації.

Читайте також: Парадоксальна проблема сьогодення – брак спілкування попри надмір комунікації

Згадайте, як легко ми вибираємо, яку "емоцію" із шести даних нам на вибір поставити під черговим дописом вірутального "друга". Один клік чи дотик до екрану – і наше віртуальне альтер-его виявляє "злість", "захват", "сум". Але який зв’язок мають ці емоції із тим, що ми відчуваємо у реальності? У мережі ставити "емоції" безпечно, адже за ними не ховається міміка, погляд, потреба діалогу – тобто за ними стоїть не жива людина, а всього лише користувач.

Більшість із нас уже звикла до правил, які нам пропонує соцмережа. Хоча ми не знаємо дня та години, коли корпорація Facebook укотре змінить свої алгорими або запустить додаткову соціальну мережу, щоб охопити ще більше людей і досягати своїх корпоративних цілей. Ми звикли постійно наштовхуватися на платну рекламу товарів, компаній, політиків. Не секрет, що складником успішної передвиборчої кампанії Дональда Трампа була робота із соцмережами – підсовування потрібного контенту відповідним аудиторіям. Але ми далеко не завжди й не повністю усвідомлюємо, що це вже не ми шукаємо інформацію, а інформація шукає нас.

Пригадується твердження Зигмунта Баумана про відмінність між тим, аби "бути електронно з’єднаним", і тим, аби "бути у стосунках". Для себе я визначаю це так. "Бути у стосунках" – це природній стан міжлюдської взаємодії, коли спілкування передбачає тривалу перспективу, коли люди обмінюються живими емоціями. "Бути електронно з’єднаними" – це якраз той поверхневий тип стосунків, котрий пропонує нам віртуальний простір соцмереж. Вони позбавлені тяглості, не мають необхідного для цієї тяглості контексту: регулярних особистих зустрічей, спільних інтересів, емоційної прив’язаності, співпраці...

У мережевому просторі ми одне для одного просто користувачі, які одним кліком можуть "видалити друга" зі свого віртуального особистого життя. Чи так легко зробити це у реальних відносинах? Очевидно ні, бо вони за своєю природою зорієнтовані на перспективу, на подальшу розбудову, на тривалість. Але найважливіше, що відрізняє "електронне з’єднання" від справжніх стосунків, то це міра відповідальності. Яка вона в мережі і яка – у реальному житті? Зараз, коли віртуальне життя все ще забирає частину мене, я все ще шукаю відповідь.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube