Нинішня пандемія – явище не суто медичне. Економісти прогнозують трильйонні збитки та щонайменше уповільнення розвитку (якщо не регрес), відповідно – просідання рівня життя, суттєве зменшення податкових надходжень, масове невиконання бюджетів, їхній секвестр – за рахунок інфраструктурних проєктів і некритичних соціальних напрямів, держави закривають кордони та застосовують небачені досі обмежувальні заходи (знайомі переважній більшості громадян хіба що з фільмів катастроф), запроваджують (повністю чи частково) надзвичайний стан і кримінальну відповідальність за порушення карантину – включно з можливістю ув`язнення, ми чуємо пропозицію (насправді – необхідність, авт.) розробки проєкту закону, який би передбачав можливість передачі повноважень між органами влади, чи не вперше з часів Другої світової війни переносяться на рік європейські та світові спортивні, інші змагання, диджиталізація  (перепрошую за термін) стає не частиною виконання плану заходів, а брутальною необхідністю, спорідненою із викликом на виживання. Оптимізму додають глобалісти, адже чуємо: COVID-19 врятує нас від нового зіткнення світових потуг… Довершують картину астрономи, які попереджають, що до землі наближається небезпечний астероїд. І лише голова сусідньої Білорусі заспокоює: "Трактор усіх вилікує". Склалося консенсусне (як не згадати "нове мислення" та його автора!) розуміння – внаслідок нинішньої турбулентності світ, звичне соціальне середовище помітно зміниться. Отже, маємо змінитися й ми. Питання – як та яким чином. 

Свого часу на батьківщині магдебурзького права, в Німеччині, децентралізація (у сукупності із традиціями автономії місцевого та регіонального розвитку) сприяла утворенню не одного, а кількох значних центрів розселення – міст. Навколо них утворилися агломерації, для більшості мешканців яких звичною практикою є мешкання в місцевості, що нагадує сільську (власний будинок, невеличке подвір`я). Коли ж межі навіть розширених міських територіальних громад виявилися завузькими для всіх охочих мати власне відокремлене житло, німці почали переселятися до ближніх сільських громад, які цю тенденцію добре відчули. Їхні органи місцевого самоврядування доклали неабияких зусиль, аби забезпечити новим мешканцям (а заодно – собі) високі стандарти якості життя та послуг. Останні переїжджали до сільської місцевості жити, але (переважно) не працювати. Як наслідок виникло явище деурбанізації. На моє запитання, чи можна в Німеччині виїхати компанією чоловік тридцять на річку в селі керівник управління економіки й міського розвитку Кемптена (Баварія) Ріхард Шиссель усміхнено заявив: у принципі не заборонено, але ваш пікнік на відстані 300–500 м від чергової приватної садиби матиме дуже дивний вигляд. 

Подібне явище існує й у США, де чітко виокремлюють suburbs (передмістя) і downtown (центральна, переважно офісна частина). Downtown – це фасад Америки, візуальна концентрація її ресурсів, фінансові й інтелектуальні м`язи, а suburbs – щоденне життя сотень мільйонів мешканців країни. Одно- (чи правильно – дво-) поверхова Америка. У частині штатів вона формалізована як тавншипи (townships – свого роду сільські адміністративно-територіальні одинці), в інших – йдеться про звичніші для нас форми місцевого самоврядування, але їхня сутність та сама – це місце, де насамперед живуть. Й лише у другу чергу – працюють. Відповідно явний пріоритет надають сфері сервісу, що має бути не гіршою, ніж у великому місті, та безпеці в усіх її проявах. Тут формується типовий середній американець із його жорсткою орієнтацією на власне життя та родину. Для нього щоденна подорож автівкою до роботи ій назад (як правило, у межах 50 км) – це нормальне явище. 

Читайте також: Село: краса й недоля

Доступність послуг, їхня якість, чиста вода та повітря, безпека – неабиякий аргумент для вибору місця проживання. На початку 1990-х рр. під час доленосних реформ, зокрема – місцевого самоврядування, це добре зрозуміла польська влада. Пьотр Кульпа (у минулому заступник міністра економіки Польщі) так відповів на запитання, чи виправдовують себе значні вливаня в розвиток їхньої інфраструктури (дороги, спорт, освіта, культура, охорона здоров`я…): це була свідома державна політика. За сучасних засобів агровиробництва достатньо, аби в сільській місцевості мешкали 2–4% населення. І вони всіх нагодують. Такі тенденції. Але що робити іншим? Їхати до міста? Так і сталося в Латинській Америці, і нічого доброго в тому немає – фавели перенасичених мегаполісів не найкраще місце. Вони породжують неабиякі соціальні проблеми, точніше – антисоціальні. Тож ми намагалися зробити проживання в сільській місцевості не однаковим (це неможливо), але рівноцінним із великим містом. Зрозуміло, що в останньому більше грошей ц простору для кар`єри. Але чому тоді не всі живуть у таких містах? Тобто існують інші фактори, що приваблюють людей. 

І справді, Польщі вдалося досягнути стану справ, коли ступінь комфорту життя в малому місті чи селі нічим не поступається великому місту – є все, а якщо раптом немає (університет, театр…) хороші комунікації дозволяють швидко отримувати бажане. Тут чисте природне середовище (часом заважає запах спаленого вугілля, але його поступово усувають). Зрештою, це дозволило стримати (не зупинити) міграційні процеси.

Установка на великі міста – не надто ефективна. Нам треба роз`їхатися, сполучити те, чого не можна сполучити – сучасний розвиток і свободу хуторів, освоєння нашої країни – таку думку нещодавно виловила в інтерв`ю головна редакторка газети "День" Лариса Івшина й навела приклад Польщі, зазначивши: він не належить лише нашій західній сусідці, а є відображенням також українського шляху, Гетьманщини, із її полковими та сотенними містами й містечками, хуторами. Про що свого часу писав Пантелеймон Куліш у "Листах з хутора". 

Додамо від себе – це реальна альтернатива латиноамериканізації Україні та необхідна умова її модернізації. Коронавірус, як і будь-яка інша пандемія, що швидко поширюються на щільно заселеній території, несподівано загострило це питання. І куди тепер поїхали люди? До свіжого повітря, чистої води, природної їжі? Між іншим це шанс для малонаселених областей біля мегаполісів, таких як Чернігівська, Житомирська… Та навіть для їхніх обласних центрів – на відміну від Києва тут можна не використовувати громадський транспорт, адже переважна більшість потрібних об`єктів розташована на відстані 30 хв пішки. Це переваги середнього (майже 300-тисячного міста) із чудовим плануванням простору, лісом ледь не самому центрі та Десною, яка поруч. 

Чи зможуть малі міста, села та селища скористатися несподіваним подарунком долі – питання. Наголошую – більшість неофітів навряд чи працюватимуть на землі, а от жити в сільській місцевості їм може сподобатися. Переважно вони й надалі працюватимуть у місті, але й навколишні населені пункти пожвавляться, а сервіс там – покращиться. Бо з`явиться відповідний запит, що подолає "ідіотизм сільського життя" (вислів Карла Маркса). І зовнішій вигляд також – ми вже якось звикли до ландшафтних дизайнів, впорядкованих місць відпочинку, інших приємних дрібничок урбаністичного середовища. За бажання та відповідних управлінських рішень їх можна створити й у сільській місцевості. На власні очі бачив, як це зробив за 12 років (стратегічне планування розвитку території!) керівництва війт сільської гміни Йодлово (Підкарпатське воєводство) Роберт Муха. І в Україні станеться те, що вже відбувалося в Німеччині чи Польщі. Спосіб життя впливає на цінності (та навпаки), чи не так? А тут самі обставини примушують його змінити. 

Читайте також: Як традиційне село поступово відходить у минуле

Існує колосальна проблема, що перешкоджає такому розвитку подій в Україні. Коли із сільської місцевості, навіть із селища чи малого міста, повертаєшся до обласного центру (для автора – Чернігів) виникає відчуття поновлення тимчасово втрачених благ цивілізації. Тобто можливість ходити  освітленими вулицями із більш-менш доброї якості тротуарами та дорогами (не скрізь), користуватися добре налагодженим громадським транспортом (хоч і не всі машини мають задовільний вигляд), мати постійний доступ до швидкісного інтернету – цього всього може не бути за якихось кілька десятків кілометрів. А ще ж містяни прагнуть отримувати звичний (і то – широкий) перелік комунальних, побутових, адміністративних, соціальних, медичних, культурних послуг – не кожного дня їх помічаєш, але вони завжди доступні. Спробуйте отримати їх у селі чи в селищі. 

Останні кілька років об`єднані територіальні громади відверто пишалися навіть частковим розв`язанням базових умов, без яких урбанізовані сучасники свого життя не уявляють. Переважно за рахунок зовнішніх ресурсів, менше – власних. Так-от – державна інфраструктурна субвенція ОТГ, субвенція на соціально-економічних розвиток території, галузеві, залучення коштів Державного фонду регіонального розвитку здатні лише частково покращити ситуацію. Головне джерело для позитивних змін – власні надходження до бюджетів. Найбільші вони в Україні – від податку на доходи фізичних осіб. 

У Польщі ПДФО стягується за місцем проживання, а не роботи (чи навіть реєстрації підприємства) – як в Україні. У результаті гміна виявилася зацікавлена не лише в розвитку виробництва на своїй території, а передовсім у тому, аби на її території жили люди. Разом із ними приходить зазначений податок. Навіть якщо мешканці гміни працюють в іншому місті, але зареєстровані тут. Аргумент такий – а чию інфраструктуру вони використовують – місця роботи чи проживання? В Україні лобі великих міст досі знаходило масу аргументів, аби довести – у нас такий підхід або неможливий, або не на часі. Може, досить?

Нові ресурси нададуть сміливості органам місцевого самоврядування в регулюванні податку на нерухомість (зокрема – на землю) – у країнах із класичним місцевим самоврядуванням він посідає за обсягами перше – друге місце за надходженнями. А в Україні – майже невідчутний. А це вулиці, освітлення, водогони, освіта, культура… Комфортні умови життя самі по собі не створюються – і це колективна відповідальність місцевих рад і мешканців територіальних громад разом. Тобто спільноти людей, пов`язаних спільними інтересами. У малих громадах виховати таке відчуття значно простіше, ніж у великих. Зокрема – щодо фінансів та інших спільних ресурсів. 

В основі успіху наших сусідів – свідома державна політика. спрямована на підтримку розвитку місцевого самоврядування та створення комфортних умов мешкання в сільській місцевості. Судячи з державного бюджету – 2020. Україна відхилилася в іншу сторону – перекладання на територіальні громади нових обов`язків і зменшення їхніх ресурсних можливостей. Нинішня криза – привід замислитися над правильністю та доречністю такої політики. Якщо, звичайно, ми прагнемо розвантажити міста та створити безпечні умови для розвитку – місцевого, регіонального, національного у світі, що змінюється просто на наших очах. Та водночас повернутися до традиційного українського (одночасно – європейського) способу життя й цінностей. Тобто – додому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube