Ну от і я – спіймав Кайдаша.

Це взагалі на мене не схоже – за останній час подивився два серіали. Причому обидва українські ("Карпатський рейнджер" і "Спіймати Кайдаша"). І шо я вам хочу сказать.

Ну, по-перше, ви вже здогадалися, як нас нахабно найо*ували всі оті московські та промосковлені персонажі, які запихали українцям повні вуха запорєбрікового лайна, бо, мовляв, свого немає ж, неспособні й усе таке.

А бачте – способні. І на таке способні, що оті во прекрасні няні на тряпки хіба годні, щоб Мотря ноги витирала на вході до "своєї" хати.

Да, так я про "Спіймати Кайдаша". Ну, по-перше, відзначу двох акторів, чия робота мені найбільше сподобалася – Тараса Цимбалюка (Карпо) і Дарину Федину (Мелашка). Кожен по-своєму, геть по-різному, але реально дуже сподобалося, як вони прожили свої ролі в цих 12 серіях.

Читайте також: Серіал "Спіймати Кайдаша" – безжальний діагноз нашого суспільства

До речі, про акторів. У Федини ще немає сторінки на Вікі, а в Цимбалюка є. Підіть, подивіться, де він працював до того. Друго- і третьорядні ролі в московитських серіалах, потім якісь там "ментівські війни одеса" і все таке. І якби не цей ренесанс – ми б і не узнали і його, й інших. Ви розумієте, який скарб у нас лежав під ногами, і який ми до останнього часу не бачили?

Про сценарій скажу, що мені не все було зрозуміло і сподобалося. ("Лисий із Донецька" – ну це просто якесь моє персональне антикомбо, тому того, що саме оцим от споганили персонаж Мелашки, я їм не прощу.) Хоча, напевно, так воно і треба було. Принаймні введення персонажу сусідки Тетяни хоч і додало певного мильного присмаку, але себе виправдало.

От що ще запало – це те, що серіал, на відміну, скажімо, від пластмасових фільмів покійниці Байрак (я знаю, шо вона жива, але для України вона, славатєгосподі, всьо равно шо сгрябчилася) та чужих нашому світу животноводчєських продуктів – живий і справжній. От легендарні "Уліци разбітих фанарєй" (коли я згадую цей серіал, то я говорю винятково про перші два сезони, якщо би хто спитав) – він був прикольний і революційний на той час, але ти все одно розумів, що це не про тебе і не про твоїх. А тут усе – від краєвидів до мови, від клубу до інтонацій – своє, рідне, ти його практично шкірою відчуваєш.

Читайте також: Навдивовижу глибокий серіал: чому варто подивитися "Спіймати Кайдаша"

В общем, більше українських серіалів, хароших і разних! Й у форматі нового прочитання класики теж. Я б особисто хотів побачити нео-Чіпку. (Ну, це у мене такий пунктик – я вважаю "Хіба ревуть воли, як ясла повні" значно цікавішим і глибшим твором, ніж нам у школі преподавали.)

Ну, і про своє, рідне – не можу не відзначити один епізод, коли там були хрестини Анджеліни (ну от, знову ж, із цими заморськими іменами як у точку попаданіє), точніше, уже п'янка, і там за столом почали співати – то ми із дружиною не змовляючись, підхопили "...хорошії гості у ме-е-ене". Бо воно дійсно – рідне, і для нього не треба нічого вигадувати і згадувати, бо воно ось тут, поруч, завжди готове, аби зазвучати на увесь всесвіт.

P. S. Ага, іще що хотів написати – може, найважливіше. От я читав книжку. Потім, іще в Запоріжжі, ходив на спектакль. Тепер от серіал. І от чим далі – тим більше приходить розуміння (а раніше не було, правда), що єдиний позитивний персонаж (і в цьому його трагедія) це не Мелашка навіть, а Омелько Кайдаш. Мепашка он як змінилася, далеко не в кращу сторону. А Омелько вистояв. Але якою дорогою ціною. І все більше й більше наближаєшся до відчуття цього величезного смутку, який охоплює цього героя протягом усього життя. Чи то, може, я вже наближаюся до Омелькового віку?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube