"У людства немає іншої надії вижити, окрім як покладатися на здоровий глузд і науку". Цей вислів, що в часи пандемії COVID-19 як ніколи актуальний і влучний, належить одному з найвидатніших теоретиків лібералізму ХХ століття, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Сьогодні, коли ліберальні демократії в Європі праворуч і ліворуч опиняються під дедалі сильнішим тиском авторитарних і конформістських ідеологій, неймовірно бракує таких мислителів, як Реймон Арон, який помер 1983-го у віці 78 років. Те, що політичний лібералізм зараз слабко випромінює привабливість, пояснюють іще й тим, що йому бракує таких інтелектуалів, як Арон, здатних непохитно дотримуватися своїх основних цінностей і принципів, водночас не костеніючи в незмінних догмах. Арон був далеким від будь-якого виду утопічного й доктринного мислення. Він, як жоден інший сучасний політичний філософ, випрацював і дав новий подих скептичному й захисному за своєю суттю настроєві автентичної ліберальної традиції. При цьому послідовник Канта спирався на класиків лібералізму — Монтеск’є, Токвіля та Макса Вебера.

Арон не був прихильником політичних і суспільних обіцянок щасливого майбутнього навіть заради таких милих для вуха ідеалів свободи. "Досконалого суспільства не існує, але бувають різні рівні недосконалості", – написав він 1955 року в одному зі своїх найважливіших творів "Опіум для інтелектуалів", у якому критикував передовсім численних тогочасних прихильників марксизму серед провідних французьких мислителів. Західну ліберальну демократію Арон уважав найменш недосконалою формою держави й водночас пристрасно захищав її від усіх форм тоталітаризму та деспотизму. Це однак не означає, що ліберальну демократію Арон уважав винятково меншим злом. "Виправдати вільне суспільство можна саме індивідуальною ініціативою та наданою індивідам можливістю самореалізації, себто не як менше зло, а на підставі певних переваг", – стверджував він.

Читайте також: Ліберальна демократія постала перед найважчою екзистенційною кризою з 1945 року

Арон називав себе "активним песимістом". Ось що це для нього означало: "Мій песимізм (чи те, що сприймається як песимізм) ніколи не слід вважати спонукою до байдужості й пасивності". "Песимізм" для нього означав не що інше, як відмову від наркотика обіцянок ідеального стану щастя суспільства, щоб іще проникливіше взятися за справжні поліпшення людського життя.

Ті, кому цей тверезий концепт свободи Арона видається надто мінімалістичним, випускають з уваги, якими надзвичайними, але також постійно крихкими є історичні досягнення простору для політичних та індивідуальних свобод, що виявилися в ліберальних демократіях. Ліберали в рамках інституцій і законів мають постійно намагатися розширювати цей простір для якомога більшої кількості людей. При цьому він наполягав, що "не існує єдиної правильної формули справжньої свободи". І саме у визнанні цього – сила демократично-ліберальних суспільств.

Для скептичного реаліста й "зацікавленого спостерігача", як Арон сам себе називав, теоретичне пізнання не було заняттям в академічній вежі зі слонової кістки. Окрім того, що він був упливовим університетським професором й автором 40 книжок, Арон водночас активно коментував актуальні політичні теми. Тобто був принаймні настільки ж важливим глобально-стратегічним мислителем, як і політичним філософом, а ще – холодним і неупередженим аналітиком війни, який відкидав поширений у Франції антиамериканізм.

Читайте також: Сила безсилих: нам іще належить створити свого Гавела

Народжений 1905 року в Парижі в єврейській сім’ї, Арон у строгій республіканській традиції вважав себе передовсім французьким патріотом, а вже потім євреєм. Під час Другої світової війни він поїхав в Англію, щоби приєднатися там до деґоллівського руху опору. А після війни вважав комунізм смертельною загрозою для ліберальної цивілізації, схожою на ту, якою досі був націонал-соціалізм. І при цьому аж ніяк не ставив знак рівності між двома системами, випрацьовуючи натомість детальний перелік їхніх відмінностей і щодо ідеологічного коріння, і щодо способу функціонування режимів.

Говорив він, щоправда, і про одну суттєву спільність – обидві системи були "революційними" в тому сенсі, що хотіли покінчити з минулим і всіма історичними умовностями. Натомість ліберальні демократії, на думку Арона, "принципово консервативні в тому сенсі, що прагнуть зберегти успадковані цінності, на яких засновано нашу цивілізацію".

Навіть якщо великі тоталітарні системи з часом зникли, Аронів спосіб мислення – не виводити добро з вигаданого ідеального стану, а визначати його на контрасті до найбільших лих, що загрожують людству, – аж ніяк не втратив актуальності. Сучасні мутації авторитаризму, як-от ісламізм, китайський неокомунізм і російський путінізм, стали новими викликами для ліберального західного порядку. Арон не вірив у дух історії та визначений історичний поступ, але саме тому наполягав, що "у світлі ідеї можна зберігати здоровий глузд, думати про гуманізоване суспільство, мріяти про нього, сподіватися на нього". Лібералізм для Реймона Арона означав пригоду позбавленого страху мислення без страхування й подвійного дна. Нажиті при цьому з усіх політичних сторін супротивники його не лякали: "Напевно, я дещо ізольований і є опонентом", – підсумував він в одній розмові 1981 року. Але це "звичайна доля справжнього ліберала". 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube