Музеї й досі кожного разу намагаються будувати не як музей артефактів, а як різновид “ленінської кімнати”
Колись, за радянських часів у кожній столиці союзної республіки СРСР обов’язковим атрибутом був музей Леніна…

Причому, всі ці музеї були схожі як близнюки. Бо план експозиції передавався з Москви, з центрального музею Леніна. Експонати теж прибували з Москви. На 95% це були копії якихось партійних резолюцій та портретів вождя світового пролетаріату й його сподвижників. Додавати якісь свої експонати республіканським музеям було суворо заборонено, пише Євген Якунов у блозі для видання "Укрінформ".

Зал, присвячений Леніну й історії КПРС був у кожному обласному краєзнавчому музеї. А на кожному підприємстві чи навіть у школі були так звані “ленінські кімнати”, де у скороченому вигляді рекламувалося життя Леніна.

Схожим чином будувалася експозиція й історичних музеїв.

Колись, наприкінці 80-х років минулого століття, я написав для газети великий проблемний репортаж: “Прогулянка з сином по музею історії”, де й розповів про загадковість усіх музеїв радянської доби.

Фішка була в тому, що усі зали дореволюційної історії мали експозиції артефактів, що розповідали про культуру й побут певних історичних часів – військові мундири, одяг аристократів і селян, можна було побачити і навіть помацати меблі, виготовлені в 19 столітті.

Але в залах, що розповідали про радянську добу, все було зовсім по-іншому. Ті самі партійні резолюції, сліпі фотокопії з фотокопій фотографій про ударні будови й особисті речі різного рівня комісарів – окуляри, авторучки, партквитки...

Читайте також: Проєкт Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" буде змінюватись – гендиректор

І майже нічого не було про те, а як же жив у ті часи народ? На чому спав? З яких тарілок їв? У що вдягався.

Музей радянського періоду історії України був схожим на пересічну ленінську кімнату.

Пам’ятаю, готуючи той репортаж, я спитав когось із наукових співробітників музею: “А що то за трактор стоїть посеред залу, присвяченому колективізації?”. Музейна працівниця без запинки одразу назвала марку трактора. “Та ні, – перепросив я. – Мені цікаво, звідки і коли цей трактор привезли. В якому селі й хто на ньому працював?”

Співробітниця музею тільки знизала плечима: “Хіба це так важливо? Головне, цей трактор створює певний настрій – символізує ударний поступ колективізації...” – ну й так далі.

Утім ленінськими кімнатами були чи не всі українські музеї радянської доби. І музей Історії великої вітчизняної війни, де розповідалося не про гірку історію війни, а про керівну роль Партії, і художні музеї, де напоказ виставляли полотна із серії “Ленін і діти”, “Прийом до комсомолу”, “Брежнєв на Малій землі”, а справжні артефакти були заховані у далеких запасниках.

Минуло чимало років, і на початку 2000-х я знову завітав до оновленого вже музею Історії України. Зал колективізації, відповідно до нових віянь, перейменували на зал Голодомору. Але той самий трактор стояв посеред нього, як і раніше. І так само екскурсовод не могла сказати, звідки той трактор узявся. Бігала питати до когось із керівництва...

Зрештою, відповідь я отримав майже таку саму, як і 20 років до того. Не важливо, звідки цей трактор, він, мовляв, є просто символом радянського насилля над українським селянством. І відіграє суто художню роль в експозиції....

Я не знаю, чи залишився той залізний кінь там і досі. Я просто боюся заходити до Історичного музею. Бо здається, що концепція “ленінської кімнати” ще й досі жива.

...Як я особисто розумію, що має собою являти сучасний музей? Це – насамперед, повне й систематизоване зібрання артефактів, оригіналів культурних об’єктів, що можуть характеризувати епоху в усіх його проявах. В усіх. Таким чином побудована експозиція, наприклад, смітсонівських музеїв в Америці.

У нас же, з тих, радянських часів музей сприймається як засіб пропаганди, така собі промова на мітингу, тільки в інших зображальних засобах. Часом у цій пропаганді організатори експозиції просто не знають міри.

Коли за часів Ющенка був збудований меморіальний комплекс у пам’ять про Голодомор, то в підземній частині музею, просто під монументом, що символізує поминальну свічку, у головному залі на стінах висіли портрети радянських діячів під загальним гаслом: “Кати українського народу” – Каганович, Косіор, Петровський...

На моє запитання: чи етично в середині пам’ятника загиблим розміщувати портрети катів, і чи ми увічнюємо їхні образи – чи їхніх жертв? – працівники меморіалу тільки знизали плечима. Для них це було в порядку речей.

...Після кожної української революції, починаючи з “революції на граніті”, у суспільстві виникала ідея створення відповідного музею. І кожного разу вона не мала продовження.

І причина, на мою думку, в тому, що подібні музеї кожного разу намагалися будувати не як музей артефактів, а як різновид “ленінської кімнати” – тобто певний пропагандистський простір, який мав утверджувати переможну ідеологію однієї частини українців і засуджувати ідеологію іншої частини – тих, хто виявився переможеним. А оскільки влада в нас весь час міняється, то й концепції “ленінської кімнати” варіювали. Вона – то перетворюється на “бандерівську кімнату”, то повертається в первісний стан “ленінської”. Все як із тим трактором.

Читайте також: Фахівець вказав на чотири визначальні недоліки скандального меморіалу в Бабиному Яру

А написав я цей пост ось чому. Читаючи розлогу й жорстку дискусію про те, якими мають бути меморіал Бабиного Яру і музеї в ньому, я все більше утверджуюся в думці, що суперечка ця – не мистецька й не історична, а суто ідеологічна, між різними пропагандистськими наративами.

Кожен прагне створити “ленінську кімнату” на свій політичний смак. Аби утвердити свою, “єдино правильну думку”. А отже меморіал цей можуть так ніколи й не збудувати. А якщо й збудують, то той, хто вважатиме себе непочутим, потім збудує поруч свій власний... І знову буде дві історії.

Я не єврей. Але я – киянин. Так само й кияни були розстріляні в Бабиному Яру. Скажу крамольну річ: мені байдуже, якої вони були національності, віросповідання, політичних поглядів.

У тому музеї я хотів би побачити їхні очі. Пересічних киян. Тих, чиї фотографії якимось дивним чином збереглися. Почути історії їх життя. Подивитися на речі, які після них лишилися. Дізнатися, як вони жили, ким працювали, доки їх не повели на страту. Їх імена. Пройти тим, останнім, шляхом, яким ішли вони. Подивитися в очі їхніх онуків...

От і все. Хіба важко робити музеї саме такими?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube