Ірина Венедіктова

А тепер їжте, хоч повилазьте: ви хотіли генпрокурора із профільною освітою, ви його, точніше її, маєте. Не з якоюсь там другою вищою заочно, а з дипломом доктора юридичних наук, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Подекуди важко зрозуміти, чому одні кроки публічних осіб минають практично без наслідків, а інші, значно безневинніші, здіймають резонанс. Наприклад, чому Ірині Венедіктовій минулися спроби скасувати закон про недоторканність учасників Євромайдану або оголосити підозру в скоєнні злочину Сергієві Стерненку, натомість таке обурення викликав допис у соцмережі з привітанням із 9 травня та піснею у виконанні ветерана урочистих банкетів у Кремлі, а згодом ентузіаста анексії Криму Льва Лещенка? Тим паче, що Ірина Валентинівна невдовзі вибачилася, хоча я так і не зрозумів, за що саме.

Читайте також: Київ узято: Зеленський без бою здав столицю Медведчукові

Вітати із "днем перемоги" (між іншим, досі офіційним державним святом в Україні) навіть після того, що ми дізналися й усвідомили про ту війну, не є правопорушенням і тим паче підставою для оргвисновків. Але на певні думки воно наштовхує, я ж не можу заборонити собі думати. Так-от, думки для внутрішнього використання: між слабкістю до знайомого до болю "Лаа-лаа-лаа! Ла-ла-ла-ла-ла-ла-лаа-лаа!" і так далі… останкінського зразка й вибірковим правозастосуванням із московським акцентом є прямий зв’язок. Серцю не накажеш, цінності не проп’єш. А звідки взялися й куди ведуть радянські цінності, ми вже всі, здавалося, вивчили. А виявляється, не всі й не вивчили. Для декого це все ще "наше минуле", дехто додає "наше спільне минуле", хоча може й забезпечити собі відступ: "Хай там як, а…".

Мені вже доводилося казати й писати, що шанування "Великої перемоги" у "Великій вітчизняній війні" в Росії набуло всіх ознак квазірелігійного культу зі своїми канонічними текстами ("Воспоминания и размышления" Жукова – книжка, яку знаменитий маршал не втомлювався дописувати з того світу, бо в 13 посмертних видань вносив суттєві правки й доповнення), зі своїм пантеоном святих (Зоя Космодємьянская, 28 панфіловців, Олександр Матросов, Микола Гастелло), каноном і літургійними практиками. Він заступив собою попередню комуністичну квазірелігію: багатотомовий Старий заповіт (повні зібрання творів Маркса – Енгельса – Леніна), інквізиція, святі мощі, регулярна меса у вигляді партійних зборів – релігію, яка наприкінці совка вже не чіпляла й була надто вже обтяжливою навіть для своїх адептів.

"Вєлікая война" була в цьому сенсі зручнішою: на відміну від комунізму, вона не вимагала доказів, не передбачала навіть імітації гуманізму, дозволяла погрози й шантаж ("Можем повторить"), натякала на незмінне вороже оточення й вимагала гуртуватися, а хто проти, той фашист. Коли СРСР разом із КПРС відійшов у вічність, "победобесие" вижило й розквітло, тепер воно стало важливим розпізнавальним знаком, маніфестацією спадковості СРСР із його системою координат.

Читайте також: Венедіктова розвалила справу Гандзюк, Зеленському не вдасться сховатися від правди – батько вбитої

Схоже, я розумію, чому пізній радянський світогляд залишається таким принадним для представників істеблішменту, попри всі зусилля істориків і закон про декомунізацію: він пропонує просту та зрозумілу модель станового суспільства, де все побудовано на особистій лояльності й корпоративній солідарності. Тобі достатньо дотримуватися простих правил і не робити грубих помилок, щоб гарантовано залишатися в обоймі, а якщо мимохідь раптом переплутаєш кишені, відмажемо. Жодної конкуренції, жодної меритократії, жодної оцінки кваліфікації та здібностей – там краще знають, кого карати, а кого милувати.

Чому ж це видається таким органічним "за поребриком", а в нас сприймається дисонансом? Щойно ми це зрозуміємо, відразу стане очевидною різниця між нами й ними. У них жовто-чорна стрічка виправдовує новітню версію російського імперіалізму й – увага! – російського фашизму в первісному сенсі слова (буквально відповідаючи класичному визначенню Умберто Еко, пункт за пунктом). В Україні фашизм не прижився навіть у вегетаріанських модифікаціях, що ж до імперіалізму, то це взагалі смішно. Тому без старшого брата вся ця конструкція тупо не працює. Наступна логічна операція: аби забезпечити старий лад, потрібна метрополія, а всі кроки з боротьби за незалежність та євроінтеграції – перешкоди на шляху його забезпечення. Що незрозуміло?

Ми покірно фіксуємо крок за кроком ознаки реваншу: ганебне переслідування ветеранів і волонтерів, героїв Майдану та небайдужих активістів, гадаючи, що глибинна причина – ностальгія за морозивом по 20 копійок і підживлення "з-за поребрика" окремих ентузіастів (не без того). Але важливо запам’ятати раз і назавжди, що совок у мізках невідривно пов’язаний із логікою виживання та процвітання чиновника, а та – із залежністю від Москви. Укотре нічого особистого.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube