Некомпетентність, нетерпимість і неспроможність – три чинники, що призвели до краху Радянського Союзу й досі наявні в Росії. Володимирові Путіну час турбуватися. Нам теж, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Я жив у радянській імперії наприкінці 1980-х і був свідком розпаду СРСР 1991‑го. За десятки років стало очевидно, що ціною технологічних проривів планової економіки було сильне відставання деінде. Чорнобильська катастрофа 1986 року виявила смертельні наслідки суміші бюрократії і таємничості, властивої радянській системі. Некомпетентність була повсюдною, так само як нетерпимість. Однопартійна держава не випускала відверте й організоване невдоволення на поверхню, та не могла завадити людям обурюватися між собою.

Читайте також: Наша велика перемога попереду: Карфаген московської імперії має бути зруйнований

Велика зміна сталася з огляду на розуміння неспроможності. Замість усевидющого, усезнаючого КГБ, що спирався на всі можливі види фізичного й розумового тиску, до влади прийшов новий, менш лячний лідер. Михайло Горбачов намагався виправити невиправну систему. Схоже, він погано розумів злочинну історію режиму, що його очолив. Утім раптом стало безпечно говорити, зустрічатися, публікувати – й організовувати. Судомні спроби репресій (відомі події у Вільнюсі 1991 року) провалилися. Ба більше, спричинивши обурення та знищивши легітимність усередині країни й за кордоном, ці спроби пришвидшили занепад імперії зла.

Тридцять років по тому некомпетентність і нетерплячість нікуди не ділися. COVID-19 випробував російську державу й виявив її прогалини. Понищені корупцією державні системи охорони здоров’я, де ніхто не хоче сповіщати босові погані новини, непридатні для швидкого реагування на масове зараження. Кількість хворих і померлих стрімко зростає, вірус поширюється з Москви в регіони. Тамтешні політики звинувачують центр і вживають своїх заходів проти пандемії. Давно сформовану антипатію громадськості до Москви – жадібної, бюрократичної та владної – підживлює тепер страх перед вірусом. Малий і середній бізнес марніє та обурюється на нехтування влади.

Це не означає, що путінський режим приречений. Радянський Союз був банкрутом, чого не скажеш про Росію. У її скарбниці $600 млн, а з кишень олігархів і великого бізнесу можна витиснути ще більше, та й Росія може навіть узяти позику за кордоном.

Читайте також: Два уроки від Сі Цзіньпіна: cхоже, Захід нарешті прокинувся

Також нині Кремль значно стійкіший політично, ніж за Горбачова, коли комуністичних лідерів збивало з пантелику незалежне мислення й діяльність. Тепер центральна влада Росії вже звикла давати раду з непокірними регіональними сатрапіями: де потрібно, робить поступки (як у Чечні); звільняє чиновників, коли ті втрачають популярність або надокучають; майстерно відволікає народ – влаштовує показові іноземні пригоди, що сприяють патріотичним настроям; поширює радянські воєнні міфи.

У колоді лишається кілька карт – можливо, пов’язаних із Білоруссю. Проте на коронавірусну інфекцію фальшива слава не справляє враження, і росіяни теж, схоже, налаштовані скептично. Парад 9 травня, що мав відзначити річницю перемоги над нацистською Німеччиною, перенесено, так само як запланований на 22 квітня референдум про зміни до конституції, що дозволять Путінові лишатися при владі до 2036 року.

Наразі раціонально було б дозволити регіональним лідерам узяти на себе відповідальність за боротьбу з пандемією, а державну політику зробити якомога непомітнішою. Такий підхід міг би спрацювати. А як не спрацює, то російський лідер опиниться перед лицем серйозних ризиків: розлючений народ, що боїться епідемії більше, ніж Кремля. Запізно давати раду з некомпетентністю. Неможливо нейтралізувати нетерплячість. Тож майбутнє Путіна залежить від того, чи вдасться позбутися відчуття неспроможності. Це клопіт Путіна. Він має хвилювати росіян. Він має хвилювати нас. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube