Володимир Зеленський (зліва) і Дональд Трамп

Український президент із дикою завзятістю намагається покласти свою невинну голову й національні інтереси країни прямо в тигрову пащу, хоча величезна кількість людей і структур – передусім американських – намагаються його стримати, пояснити, що це вкрай небезпечно, пише Віталій Портников для видання "Букви"

"Віч-на-віч із Америкою" – звичайно ж, не мій власний заголовок цього тексту. Це – заголовок-асоціація. Коли почався черговий скандал в американсько-українських відносинах, я відразу ж згадав про цю прочитану ще в дитинстві книжку про перший в історії візит радянського лідера Микити Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 року. Вже коли я став журналістом, розмовляв про цю книгу з її головним автором, зятем Хрущова публіцистом Олексієм Аджубеєм. І запам’ятав той професійний захват, який і під час нашої розмови відчував Аджубей, захоплення майже дитяче – захват від відкриття політичної Америки.

Тому що насправді Америка, складена з ідеологічних догм і підігнаних під ці догми досліджень і записок резидентів спецслужб, була винятково в головах Хрущова та його супутників – залежно від інтелектуального рівня кожного та його інтересу до книг і документів. Справжньої Америки вони не знали, не розуміли й розуміти не могли, тому що в буквальному сенсі слова були людьми іншої цивілізації, з абсолютно іншими політичними законами й моральними пріоритетами.

І зрозуміло, що за 13 днів того знаменитого візиту вони мало що могли зрозуміти по-справжньому – тому вже після поїздки Хрущова сталася Карибська криза, одним із важливих учасників урегулювання якої, до речі, був той же Аджубей. Але те, що кризу все ж урегулювали, що Хрущов домовився з Кеннеді (а Джон Кеннеді, зважаючи на свою політичну недосвідченість, точно так само міг не розуміти, що таке Радянський Союз, як і Хрущов, зважаючи на свою ідеологічну зашореність – що таке Америка) – це теж результат того візиту. Результат того, що в СРСР почали ставитися до політичної Америки не як до абстракції, а як до організму. І змогли проявити розсудливість, коли опинилися з нею віч-на-віч.

Ми сьогодні теж віч-на-віч із Америкою. На дуже близькій, небезпечно близькій відстані, некомфортній для міжнародних відносин. Ще з античних часів відомо, що людина, звісно, може спілкуватися з богами й навіть заводити з ними близькі стосунки – але якщо бог, навіть дуже добрий, проявиться в цьому своєму вигляді на небезпечній відстані – все, пиши пропало, кісток не збереш.

Читайте також: Зеленський із власної волі втягнутий у жахливу провокацію – Портников

Вісім місяців тому ми вперше у своїй історії наблизилися до політичної Америки на відстань витягнутої руки. Але ми зробили це не самі, це вона прийшла. Це Дональд Трамп вимагав від Володимира Зеленського виявити більшу старанність у пошуку компромату на сина його конкурента, а не Зеленський набивався у спільники Трампа та спокушав американського лідера нікчемною послугою. Саме тому нас сприймали – попри всю неоднозначність поведінки Зеленського та його оточення в цьому скандалі – як потерпілих. Саме тому Америка розбиралася сама із собою, а не з Україною, а підтримка України тільки зміцніла – тому що американському політичному істеблішментові необхідно було продемонструвати, що інтереси Сполучених Штатів не залежать від негайних інтересів того чи іншого політика або чиновника, навіть якщо цей політик – президент США.

Зараз же ситуація прямо протилежна – український президент із неймовірною завзятістю намагається покласти свою невинну голову й національні інтереси країни прямо в тигрову пащу, хоча величезна кількість людей і структур – перш за все американських – намагаються його утримати, пояснити, що це вкрай небезпечно. Але він не прислухається з однієї простої причини – причини щирого нерозуміння, що таке політика і що таке Америка. Зрозуміло, що в голові Зеленського і в головах представників його оточення є якась Америка, що з’явилася там завдяки перегляду голлівудських фільмів і прочитання випадкових книжок (в останньому дуже сумніваюся), може, вони навіть здолали який-небудь "Картковий будиночок". Але ось тільки до реальної політичної Америки все це має дуже мало реального стосунку. І ця дитяча самовпевненість, знаменита самовпевненість дилетантів, може зіграти із Зеленським та його соратниками злий жарт. Ну й із Україною теж.

Потрібно розуміти, що за майже три десятиліття наших двосторонніх відносин нам ніколи й не потрібно було це розуміння Америки передусім тому, що самі ми були не надто цій Америці потрібні. Наші відносини починалися за президента, який із трибуни Верховної Ради за 24 дні до проголошення незалежності України вимагав від наших парламентаріїв підтримати горбачовський оновлений Союз. І Джордж Буш-старший, і його наступники продовжували розглядати Україну радше як частину якщо не цього Союзу, то великого "російського світу".

Вважали, що якщо домовитися з Єльциним, а потім і з Путіним – то стабільні відносини будуть і з колишніми околицями імперії. Що завдання Вашингтона – допомогти російській демократії, а завдання Москви – транслювати свою демократію й економічні успіхи на решту території колишнього СРСР. Навіть коли американці почали переконуватися в тому, що Росія імітує демократію, а її економічні успіхи ґрунтуються винятково на нафтових і газових цінах, ми продовжували залишатися в російській тіні, і Росія – на противагу американському задумові – транслювала своїм околицям зовсім не демократію, а олігархічну модель, незграбно скопійовану президентом Кучмою.

І так, американські президенти могли позначати свою присутність в українському політичному просторі, могли навіть прощатися з Європою, як Білл Клінтон із Михайлівської площі 2000 року, але це були насамперед жести, а не вчинки.

Читайте також: Портников: США відкрито попередили Зеленського, якщо не зрозуміє – серйозні проблеми гарантовано

Вперше, коли Україна з’явилася на американських радарах як самостійна гравечиня – це під час Майдану 2004 року. І вдруге – під час Майдану 2013–2014 року й російського нападу. Коли політична Америка – навіть швидше, ніж її президенти – стала розуміти, що Україна перестає бути російською тінню і стає самостійною політичною гравчинею. Що Україна більшою мірою починає бути схожою на Польщу, ніж на Білорусь. А для політичної Америки це не лише питання інтересів, це ще й питання цінностей.

І тут постає питання: а що ж робити Росії, щоб домогтися відновлення статус-кво, щоб переконати американців у тому, що вони не мають рації, у необхідності повернення до старої моделі – домовлятися потрібно з Росією, а вже вона подбає якщо не про демократію, то про стабільність на околицях?

Відповідь на це питання проста – потрібно продемонструвати американцям нездатність українців до державного будівництва. От не можуть – і все. Ніяка не держава, а територія, захоплена злочинними кланами, із байдужим населенням, яке просто шукає, хто б його нагодував. І з тупими політиками, які й не політики зовсім, а одна назва – клоуни, олігархічні маріонетки. І якщо ви, дорогі американські товариші, думаєте, що вони тільки стосовно нас поводяться так безвідповідально, то переконаєтеся, що вони й стосовно вас так само поводитимуться. Так що перестаньмо конкурувати, а краще домовмося і допоможімо людям позбутися від олігархів і клоунів і бодай побудувати державні інституції. А потім розберемося, куди їх визначити, до вас чи до нас.

Ось, власне, і вся російська концепція, досить нехитра, але заснована на розумінні американської політичної установки – нам нічого робити в Сомалі, нехай вони розберуться самі, подорослішають і вже потім. І якщо раніше можливість російсько-американської домовленості на пострадянському просторі видавалася теорією, то після Молдови, в якій російський чиновник Дмитро Козак (запам’ятайте це ім’я) забезпечував участь проросійських сил в коаліції з прозахідними, а американський посол Дерек Гоґан забезпечував виїзд із країни її фактичного правителя Влада Плахотнюка – вітаю, деолігархізаціє! – це вже практика. Так, молдовська історія не видається ефективним прикладом американсько-російського співробітництва, але що завадить повторити цей досвід знову, вже в іншій країні? Ще й надто, якщо цього захоче президент Трамп, який вірить у свою здатність знайти спільну мову з російським колегою? Або – із чим дідько не носиться – розлючений на українських олігархів і їхнього ставленика президент Байден?

Адже головне російське завдання – якщо вже по-простому говорити – аби ми опинилися віч-на-віч із Америкою саме зараз. І щоб американці самі переконалися в нашій безнадійній тупості, нездатності будувати власну країну та самовпевненому нахабстві щодо самої Америки. Щоб американці просто остаточно махнули б на нас рукою та повернулися до куди зрозумілішого для них варіанту пошуку домовленостей із Кремлем.

Саме тому якби Зеленського не було, Путінові треба було б його вигадати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube