Минулого тижня 38 народних депутатів на чолі з керівниками фракцій "Слуга народу" та "Батьківщина", а також керівниками профільних комітетів зареєстрували законопроєкт №3739, покликаний, на їхню думку, суттєво збільшити український ВВП — на 3,9 відсоткових пунктів у середньостроковій перспективі, а також покращити платіжний баланс. 

Йдеться про зобов’язання мати місцеву складову в певних видах машин, які закуповуються коштом держави або місцевих органів влади.

Таке зобов’язання пропонується запровадити тимчасово — на 10 років, і цей крок має підтримати національного виробника або принаймні змусити нерезидентів розміщувати виробництво в Україні.

Подібні ініціативи вже вносилися до Верховної ради. Остання — не так вже і давно. 

Восени 2017 року група депутатів на чолі з "радикалами" Олегом Ляшком та Віктором Галасюком (який тоді очолював комітет з питань промислової політики та підприємництва) зареєстрували законопроєкт №7206 "Купуй українське, плати українцям".

Ця ініціатива передбачала розширення переліку критеріїв для прийняття рішення під час державних закупівель. Окрім ціни, таким критерієм пропонувалося вважати ступінь локалізації виробництва. А це фактично означало, що державі довелося би переплачувати і за вітчизняну продукцію, і за невітчизняну також, оскільки отримання довідок про локалізацію створювало родючий ґрунт для корупційних схем.

А ще такий закон суперечив Угоді про асоціацію.

Тодішній посол ЄС в Україні Хюг Мінгареллі писав, що реєстрація законопроєктів, що суперечать чи навіть шкодять Угоді про асоціацію, таких як "Купуй українське, плати українцям!", може призвести до втрати Україною міжнародної репутації та порушення зобов’язань, взятих нею у відносинах з ЄС. А генеральний директор Єврокомісії Крістіан Даніельсон заявив, що жоден із партнерів, з яким ЄС має угоди про вільну торгівлю, не дозволяв собі просувати закони, які настільки грубо порушують умови договору.

Тоді документ навіть встигли прийняти в першому читанні. Але після валу критики про нього "забули". І лише восени 2019 року вже поточний склад Верховної ради зняв його з розгляду.

Нинішня реінкарнація "Купуй українське" виглядає значно простішою — і технічно, і за охопленням.

У новому законопроєкті вже немає купи формул та коефіцієнтів — лише вимога до мінімального ступеня локалізації на рівні 25-45% з 2021 року та 40-60% з 2024 року. Крім того, він стосується не всіх закупівель, а порівняно вузької групи продукції машинобудування для потреб енергетики, ЖКГ та транспорту.

Але все це не робить проєкт ані корисним для когось (крім окремих українських компаній, які авторам законопроєкту варто було би назвати поіменно), ані сумісним з міжнародними зобов’язаннями України.

Саме тому не варто сподіватися, що у ЄС заплющать очі на таке порушення. "Це не лише підриває основоположні принципи рівного ставлення і недискримінації, але й, беручи до уваги ступінь локалізації, що вимагається законопроєктом (до 60%), de facto позбавляє закордонну продукцію можливості участі в закупівлях у цих галузях", — йдеться у листі голови представництва Європейського Союзу Матті Маасікаса до голови Верховної ради Дмитра Разумкова і прем’єр-міністра Дениса Шмигаля.

Самі автори вважають, що це не так.

Вони пишуть, що прийняття такого документа сприятиме гармонізації українського законодавства з європейським. Крім того, на їхню думку, воно узгоджується з угодою GATT (основний документ Світової організації торгівлі), яка дозволяє запровадження торговельних обмежень для захисту інтересів безпеки або під час війни чи за інших надзвичайних обставин.

Читайте також: Строительная мафия Киева, новый "смотрящий" и схемы — расследование Bihus.Info

Давайте перевіримо. Угода про асоціацію містить главу 8, яка присвячена державним закупівлям. Це доволі компактна глава, яка описує лише загальні принципи — цілі, інституційні засади, прозорість, судовий захист тощо.

Одним із принципів є недискримінаційність. Окремо вказано, що опис робіт, товарів та послуг не повинен містити конкретного місця походження (крім випадків, коли це обґрунтовується предметом контракту) та умови заснування учасників тендерів в тій же країні, що і замовник.

Обмеження кола учасників допускається, але лише на конкурентних засадах та лише на основі об’єктивних факторів — досвіду роботи на ринку, масштабу діяльності учасника, наявності в нього відповідної інфраструктури, технічного потенціалу тощо. Також від переможця може вимагатись створення певної інфраструктури в місці виконання контракту.

Вимога до локалізації товару з такими принципами не дуже поєднується.

Товари тут такі, що походження ніяк не може впливати на критичні характеристики. Хіба що сумісність з наявною інфраструктурою, але це в теорії — на практиці, судячи з результатів тендерів, інші країни вміють робити трамваї, локомотиви та інші товари з проєкту для українських умов.

Крім того, Додаток XXI до Угоди містить графік інституційних реформ, адаптації законодавства та надання доступу до ринку. Там перелічені чотири європейські директиви, котрі Україна повинна імплементувати протягом 3-8 років з дати набрання чинності Угодою (1 вересня 2017 року).

Читайте також: ЄС все ж дозволив відкрити кордони для окремих категорій українців

Останньою йде директива 2004/17/EC, яка регламентує закупівлі у сфері комунального господарства та транспорту. Її правонаступницею є директива 2014/25/EU, яка набула чинності ще до ратифікації Угоди, але яку чомусь не встигли до неї включити.

Автори законопроєкту №3739 навіть посилаються на цю директиву.

Стаття 85 директиви дійсно містить норму, яка дозволяє покупцю відхиляти пропозицію, якщо частка товарів, вироблених за межами ЄС, перевищує 50%. Така норма була і в попередній версії директиви.

Але виявляється, що автори законопроєкту творчо переосмислили європейські правила. Зокрема:

• В директиві йдеться лише про треті країни, з якими ЄС не уклав угод про взаємний доступ до ринків;

• Документ містить лише право покупця відхиляти таку пропозицію, а не пряму заборону взагалі брати участь у відповідних тендерах;

• Це право може бути реалізоване лише за рівних інших умов. Серед них — ціна, яка вважається рівною, якщо різниця не перевищує 3%;

• За директивою мінімальний рівень локалізації передбачається в розмірі 50%, тоді як в законопроєкті пропонується з 2024 року для окремих товарів встановити 55-60%.

З іншого боку, менш амбітний, порівняно з "Купуй українське", законопроєкт має більше шансів бути прийнятим.

А тому варто нагадати депутатам, чим завершуються такі ініціативи. 

Перш за все, це далеко не перша ініціатива створення преференцій для вітчизняного машинобудування, і зокрема автобудування.

Проте усі ці заходи давали лише обмежений ефект, не лише не дозволивши Україні повторити словацький успіх, але й не урятували галузь від глибокої кризи. Тож, можливо, справа зовсім не у преференціях?

Тут варто нагадати, що автори законопроєкту вважають взірцевим прикладом локалізації, принаймні серед країн СНД, Узбекистан — країну з ВВП на душу населення на рівні $1800 на рік.

У цій середньоазійській державі було введено подібні обмеження, які привернули увагу певних інвесторів, зокрема, майбутнього банкрута Daewoo, а також General Motors, MAN та навіть Land Rover (але з ними врешті не склалось).

Проте йшлося лише про великовузлову збірку, а головне — мова про країну, яка не лише не має зони вільної торгівлі з ЄС, але й навіть не є членом СОТ. Тобто не має тих переваг від інтеграції у світову торгову систему, які має Україна.

Другий приклад — введена Україною навесні 2015 року заборона на експорт лісу-кругляка. Вона також порушувала норми Угоди, але перебити лобі виробників меблів це не допомогло. Навіть попри те, що економічний ефект від заборони виявився набагато скромнішим за очікування. 

Зараз триває арбітраж — процедура вирішення суперечок, прописана Угодою про асоціацію з ЄС. За словами віцепрем'єра Ольги Стефанішиної, наразі арбітраж підходить до свого останнього етапу — усних слухань. І бажання України максимально затягнути арбітраж показує, що наші шанси на виграш є невисокими.

А це означає, що порушення все ж доведеться прибрати. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube