Спочатку Росія анексувала Крим, а потім російські війська вторглися вже на територію Донбасу. У червні того ж року сили АТО розпочали активні дії проти незаконних збройних формувань.

Як згадують в Українському інституті національної пам’яті, українці звужували кола ізоляції, блокували постачання озброєння, боєприпасів та людських ресурсів, очищували від окупантів свої території та встановлювали контроль над ними. Тоді вдалося здобути низку важливих перемог і не допустити повної окупації Донбасу та просунення ворога вглиб України. Якщо б цього не сталося, то чимало українців більше не могли би насолоджуватися мирним життям.

Однак за шість років навіть такі гострі та важливі події забуваються. Тому УІНП розпочав інформаційну кампанію, приурочену до шостої річниці звільнення міст на Сході України.

"Суть інформаційної кампанії – нагадати українцям, як шість років тому наші воїни звільняли українські міста від окупації Росією, про жахи окупації та радість повернення своїх територій, – розповіла співробітниця УІНП Аліна Карбан. – Як демонструють події нашої історії, якщо про них забувати, вони повторюються знову. Необхідність нагадувати українцям про війну є постійною. Можемо помітити, що тема сучасної російсько-української війни витісняється із порядку денного. Я не вважаю, що є загроза, що люди забудуть події шестирічної давнини. Адже вони були і занадто болісними, і радісними одночасно. Сучасна війна прямо чи опосередковано торкнулася кожного з нас. Проте вважаю, що є загроза, що тему російсько-української війни намагаються потроху витіснити з інформаційного простору, а героїв – дискредитувати. Що ми, власне, бачимо у "справі Шеремета".

Ми чекали, що наше місто звільнять

Хто ці події вже точно не забуде, так це українці, які свого часу пережили окупацію. У Слов’янську вчителька та волонтерка Марина Данилова прожила все життя. Вона згадувала, як сильно місто змінилося у 2014 році, коли російські найманці під командуванням Ігоря Гіркіна захопили її рідне місто. Як стало зрозуміло згодом, у Слов'янськ увійшла група російських спецпризначенців. Мешканці міста вже знали про так званих "зелених чоловічків", які з’явилися у Криму перед його анексією. Однак мало хто думав, що щось подібне може статися у них вдома. Люди були наскільки дезорієнтовані, що перестали реагувати на ті події. "Русскую весну" в першу чергу підтримали особи, які і до того моменту вели маргінальний спосіб життя. Вони одразу отримали можливість підвищити свій соціальний статус. Таким "бійцям" достатньо швидко видали форму та зборю, а зовсім скоро вони вже тягали сміття та робили блокпости. У той же час інші мешканці Слов’янська просто за цим спостерігали. Ніхто не був готовим до такого розвитку подій, ніхто їм не протидіяв.

ФОТО: Новое Время

"І коли кажуть, що весь Слов'янськ підтримав їх – це брехня, – підкреслює Данилова. – Їх підтримав тільки от цей криміналітет. Їм це було дуже просто зробити. Ними легко керувати, їм достатньо було дати 200 гривень на день – і все. І вони були вдячні. Це по-перше. А по-друге, вони отримали свій соціальний ліфт. Знаєте, люди, які мають низький соціальний статус, вони потребують визнання. І вони його отримали. Вони стояли зі зброєю, а всі мусили їм підкорятися. Це було жахливо. У мене було таке відчуття, що це якийсь сюр, що ми в якомусь страшному сні і зараз він має закінчитися. Ми кожного ранку вставили та раділи, коли було чути якісь вибухи. Ми чекали, що наше місто звільнять, що зайде армія. Спочатку ми просто чекали. Ми думали, що це швидко відбудеться. А потім було страшно та дуже огидно. Я майже перестала виходити із дому".

Читайте також: Портников: Непомітний ювілей Януковича. Він вірив у Кремль, а Кремль його використовував

Коли вранці було чути обстріли, Марина сподівалася, що місто скоро звільнять. Однак нічого не відбувалося. Згодом очікування стало нестерпним. Вона навіть не знала, що діється за околицями міста. Люди були змушені жити в інформаційному вакуумі. Новини доводилося шукати в соцмережах. Місцеві підлітки в "Вконтакте" писали про все, що бачили в місті. Знаходилися люди, які намагалися чинити опір окупантам. Данилова згадує свого сусіда, здавалося б, людину аполітичну та байдужу. Але коли в місті з’явилася ворожа техніка, він зібрав людей і сказав окупантам: "Я тут лягаю на землю, їдьте звідси. Або їдьте по мені". Ще один сусід, літний вчитель фізики, ночами виготовляв листівки, на яких писав погрози агресорам. Робив це від руки, адже в будинку не було світла, щоб це все роздрукувати. Потім ночами він розповсюджував ці листівки по місту. Чоловік розумів, що якщо його помітять окупанти – вони його вб’ють. Він просто не зможе від них втекти через хворі ноги".

Інші небайдужі намагалися нагадати, чиїм містом є Слов'янськ. Наприклад, підлітки малювали на вулицях жовто-блакитні смуги. Робили це обережно, тому жодного разу їх не впіймали. Бувало, що всі стовпці були розмальовані в жовто-блакитні кольори. Згодом їх зафарбовували червоною фарбою, проте нові з’являлися десь в іншому місті. Жінка згадує, як один бізнесмен зробив 600 наліпок з надписом "Слов'янськ – це Україна". Він вранці і ввечері їздив по місту на велосипеді та клеїв їх у помітних місцях. Потім ці наліпки зривали. Таке відбувалося навіть після звільнення міста.

ФОТО: Sloviansk

Ми не знали, де свої, а де чужі

Люди почали покидати окуповане місто. Залишатися там було небезпечно. Хтось вантажив усе своє майно, хтось – покидав його назавжди. А хтось брав лише найнеобхідніше та сподівався, що скоро може повернутися додому. Такі люди думали, що Слов'янськ звільнять зовсім скоро.

"Мені казали, що пройде кілька днів і це все закінчиться, – згадує Данилова. – Що у нас є влада, у нас є уряд і нас не покинуть. Наша армія нас не покине. Одного разу нам вдалося виїхати із міста. Але коли виїхали, ми зупинялися біля кожного блокпосту. Їх там було багато. І я просто просила військових: "Дайте я вас обніму. Можна, я вас обніму?". І вони запитували, що там діється. Ми не знали, що діється за містом, а вони не знали, що відбувається в місті".

За словами жінки, вона з родиною протягом цих жахливих місяців жила в чужих квартирах. І весь час їй доводилося думати, як їм надалі жити, де працювати, де брати речі. Про те, що у Слов'янськ вже можна повертатися, Марина дізналася зі слів своєї доньки.

"Це були найкращі слова в моєму житті, які я чула, – згадувала вона. – Мені зателефонувала моя донька і сказала, що над Слов'янськом прапор України. Це було найкраще, що я могла почути. І взагалі, що я чула у своєму житті. І коли ми повернулися в місто – це питання вже було вирішене. Я просто не могла дивитися в очі військовим. Був такий сором, який навіть неможливо описати словами. Я одразу почала шукати зв’язки з військовими. Але тоді було дуже багато потреб і це було нелегко зробити. Телефон дзвонив з ранку до вечора. Я підходила до військових на вулицях, заходила на блокпости, на які допускали. Якось мені подзвонили військові з Карачуна і сказали: "Наші пішли на Дебальцеве, нам треба хліба. У нас забрали продукти". Я кажу: "Скільки?". І розраховую, що я маю коштів десь на двадцять буханок. А мені кажуть – "Двісті буханок". І так я йшла і цю проблему вирішувала".

ФОТО: Свои.City

Після повернення додому Данилова стала активно допомагати українським військовим. Інколи до неї підходили люди, які пропонували свою допомогу або давали гроші. Вона згадує, як місцевий бізнесмен просто підійшов та дав пачку грошей. Причому не сказавши ні слова. Марина запитала, як може прозвітувати потім про витрати. На що той відповів: "Будеш перед богом звітувати". Тоді все трималося на довірі. Підтримати військових хотіли люди не тільки з різних міст України, а й з-за кордону. Допомога надходила з Фінляндії, Канади, США, Італії. Були люди, які приїжджали здалека, щоб допомогти. Бували часи, коли волонтери день та ніч проводили на складі.

"Тоді місто розділилося на своїх та чужих, – розповідає Данилова. – Розказують, що Україна поділена на Захід та Схід, а я поділила на своїх та чужих, на українців та не-українців. Тобто людей, яким байдуже. Або вони мають інші погляди. І як виявилося, що ті люди, які свої, вони справжні. Вони в будь-якому випадку прийдуть на допомогу. І серед своїх я знайшла цю підтримку. Це були і пересічні люди, і бізнесмени, які мали певний статус в суспільстві".

Читайте також: Матвієнко: Росія досі спокушається використати широкомасштабну агресію. І це для нас велика небезпека

Нерідко бувало таке, що від людей, які зайняли проукраїнську позицію, відверталися всі друзі. Марина згадує, як до неї телефонували батьки дітей, яких вона навчала. І казали, що в один момент вони втратили всіх друзів. Жінка відповідала, що скоро місто звільнять, що все буде добре. Хоча сама в той момент не вірила своїм словам.

"Найстрашніше те, що неможна було ні з ким розмовляти, – згадує Данилова. – Ми не знали, де свої, а де чужі. Ми не знали, кому можна щось казати, а кому – ні. Це найстрашніше, щоб ви знали на майбутнє. Коли ти не знаєш і думаєш, що тебе оточують вороги. У всіх моїх друзів, з якими я спілкувалася раніше, як виявилося, інша точка зору. І вони казали про це відкрито та відверто. Спочатку я також казала. А потім стала мовчати. Я стала робити висновки. "Паліть мости, – казала я. – Далі буде світліше йти вперед".

На фото: Марина Данилова з військовослужбовцем

1-4 липня 2014 року сили АТО визволили низку передмість Слов’янська. 5 липня бойовики поспішно залишили місто та втекли до Донецька. Того ж літа були визволені такі міста Донеччини, як Лиман, Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Бахмут, Сіверськ, Торецьк, Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка. Була визволена низка населених пунктів Луганської області. Однак чимало міст та сіл Донбасу до сьогоднішнього дня залишаються окупованими.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube