Чи можна якось натренуватися на пошуки істини з-поміж океану інформації, в якому ми тонемо? Спробуймо з’ясувати

Чи можна вірити медіа, які (навмисне чи ні) змінюють реальність на всіх етапах донесення «правди» до реципієнта — починаючи від інтерпретації? Звучить так собі. А чи можна якось натренуватися на пошуки істини з-поміж океану інформації, в якому ми тонемо? Спробуймо з’ясувати, пише журалістка Оксана Брошнівська у блозі на НВ.

Що таке об'єктивна реальність?

Ми еволюціонували для того, аби підтримувати гомеостаз й давати потомство. Наші рецептори й аналізатори спроєктувалися саме для виконання цих завдань, тож ми бачимо Всесвіт таким, яким він мусить для нас бути, щоб у ньому можна було вижити. Наші очі чутливі до того діапазону електромагнітного випромінювання, якого достатньо, щоб зрозуміти, які харчі безпечні, а від вживання яких пасувало б утриматись. Ці хвилі ми називаємо світлом. Поряд з нами цю планету населяють види, перед якими Всесвіт постав у інших формах: акули відчувають електромагнітне поле, кажани орієнтуються з допомогою ехолокації. Але що таке об'єктивна реальність — достеменно невідомо представнику жодного з видів на цій планеті.

Ірраціональна машина

Після «винайдення» мови, ми почали краще розуміти одне одного, зберігати й передавати інформацію. Втім, аналізувати її залишилась та сама машина в черепній коробці, яка будувала плани втечі від левів чи групового полювання на мамонтів. І вона завжди знаходить свою правду.

Читайте також: Протиотрута від пропаганди, або Навіщо нам історія України

Часом ми схильні інтерпретувати ситуацію в такий спосіб, щоб доводити свої переконання чи гіпотези, навмисне шукати інформацію, яка б їх підтвердила, посилатися на авторитет чи бачити все у чорно-білих тонах. Через це ми є за замовчуванням вельми сприйнятливими до всіляких маніпуляцій.

Маніпулятивні повідомлення у медіа апелюють частіше до наших емоцій та упереджень, аніж до критичного мислення. При цьому не обов’язково геть брехати — достатньо лиш ретельно дозувати правду, зміщувати акценти чи постійно повторювати одне й те ж безглуздя, поки правда надійно не сховається десь у потоці між ним. Сенсації спалахують, застрягаючи у наших мізках немов віруси, а коли й затухають — доволі часто залишають по собі неприємний слід. Та чи можна якось набути від такого типу «вірусів» імунітет?

Медіаграмотність

Покоління, які виросли, не знаючи світу без електронних пристроїв, ставляться доволі скептично до новин на кшталт «дельфін-марсіанин викрав двоголового малюка». Але, як і будь-які пристойні віруси, ті, що в медіа, також здатні мутувати: ми можемо не вірити в очевидну брехню, але не завжди знаємо, як реагувати на інформацію, яка всіляко мімікрує під справжні новини. Через це в наш час стало модним говорити про медіаграмотність. «Ставтеся до інформації критично» — кажуть медіаексперти у подкасті «Пост правди». Але що воно означає і чи є якісь практичні поради?

Насамперед радять іти до першоджерел. Це має сенс, якщо посилаються на якусь людину, підробивши скріншот, скажімо, з її твіттера, а в самому твіттері нічого подібного немає (ба більше, там вже може бути спростування). Це також має сенс, якщо посилаються на офіційні організації, тоді коли вони й близько про це не підозрюють. Це важливо, якщо підсовують чийсь коментар замість факту. Але це не має значення, якщо першоджерело — ноунейм, який, своєю чергою, може посилатися на щось не менш ноунеймне і привести читача у цикл нескінченних першоджерело-шукань.

Хороша порада — вчіть англійську. Це справді допомагає, бо на українські простори потрапляє далеко не вся інформація світу (а часом — із запізненням), рунету довіряти не можна, а весь світ домовився говорити між собою англійською. Але це не означає, що все, що пишуть англійською — правда. Наявність самого лиш посилання на англійськомовне джерело далеко не гарантує правдивості матеріалу.

Цінною, але також не стовідсотковою гарантією успіху є порада щодо пошуків інформації на різних джерелах. І справді, комусь одному довіряти не варто, надто вже коли око щось запідозрило. Проте часом медіа люблять перепощувати одне в одного різні нісенітниці, навіть з ненавмисною помилкою автора першої ланки в цьому ланцюгу, а тому й тут це може не допомогти.

Читайте також:  "Вертикалы" vs "горизонталы". Почему споры в соцсетях не рождают истину

Найкраще — працювати над власним «брехометром» так, щоб пошуки правди перетворилися з доволі непевних порад на міцну інтуїцію.

Не панацея, але допоможе

Говорячи про інтуїцію, мається на увазі не магія чи сліпе вгадування, а відчуття, яке спирається на попередній досвід та знання. Досвідчені шахісти хвилюються, коли роблять неправильний хід, а уважні медсестри за роки роботи часто ставлять діагнози пацієнтам за одним лише їхнім виглядом. Впродовж тривалого часу вони взаємодіяли з певним середовищем, постійно отримуючи від нього зворотній зв’язок і формуючи відповідно до нього «правильні» нейронні мережі. Те саме можна зробити і з пошуками істини, коли навіть без раціональних пояснень брехня й маніпуляції відчуватимуться, так би мовити, серцем. Це, звісно, не дасть стовідсоткового імунітету, але, як мінімум, дозволить звикнути до поточного стану справ: ми живемо в непевному світі, де завжди треба бути пильними, а саме:

— Ставити запитання. Це більше з рубрики «медіаексперти радять», адже йдеться про принцип п’яти W: «хто?», «що?», «де?», «чому?», «коли?» (англійською — who, what, where, why, when). Сюди варто віднести також найважливіше запитання — «воно мені треба?». Чи стосується ця інформація безпосередньо читача чи хіба забиває йому голову всіляким непотребом?

— Враховувати контекст. Медіавірус може бути вирваним клаптем реальної події, тією «дозованою правдою», а без усієї картини фрагмент викликає хибні уявлення.

— Шукати підтекст. На фоні яких подій подають новину, кому може бути вигідним таке її висвітлення та, зрештою, кому належить медіа? Знайти правду не так просто, як і загалом її монетизувати. Якщо неможливо з’ясувати, кому належить медіа і що це взагалі за сайт або сторінка, то не варто довіряти такому джерелу.

— Не гарячкувати. Деякі складні теми потребують тривалого висвітлення й судження про них можна робити лише тоді, коли назбирається достатньо даних для формулювання логічного ланцюжка. Поки таких даних немає, краще втриматися від будь-яких висновків, а особливо від поширення такої інформації — у фейсбуках, твіттерах чи з допомогою банального рота.

— Відмежуватися від емоцій. Якщо медіа подає інформацію надто емоційно чи з оцінними судженнями (за винятком авторської колонки, де читач сам вирішує чи довіряти автору та з яких міркувань) — краще закрити вкладку й випити склянку води або прогулятись. І навіть якщо автори з добрих намірів пробують щось висміяти чи спровокувати у свого читача напад журби, гніву чи гордості — інакше, як художній твір таку інформацію сприймати не варто. В принципі, будь-яку інформацію з медіа без вагомих підтверджень краще саме так і трактувати, адже навіть якщо й ненавмисне, вона була зміненою на кожному з етапів її потрапляння в око чи вухо одержувача.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube