У продовження (почасти) попереднього допису: трохи здивована, в яких координатах відбувається дискусія про святкування Дня Незалежності. Тобто я не про те, що пишуть, а про те, в яких категоріях. І це ще гірше, ніж самі "шльопки"

Проблема аргументу "ну це народові подобається, народ – ось він такий, треба буде до нього ближчим, іти йому назустріч, офіціозом Україну любити не змусиш" у самому розумінні, що це не справа державної влади, яка представляє державу в День Незалежності, організовувати громадянам дозвілля, догоджати всім (чи максимуму) і наближатися до їхніх приватних (!) преференцій. (Це справа, скажімо, комерційних телеканалів – подобатися максимуму.)

Читайте також: Корпоратив для президента: Зеленський ховається від об’єктивної дійсності

Держава за посередництвом влади в цьому випадку об'єднує спільноту в ритуалі, вона в цей день має розповісти оцьому провербіальному народові (а також світові): "От ми такі, це наша держава, на яку ми всі погоджуємося, і вона отака".

Отже в цій ситуації вона в силу самої суті свята, за законами жанру, якщо бажаєте, проактивно визначає сенс того, що є "високим" в умовній опозиції "високої" та "низької" культури. І тому все, чим вона цей ритуал наповнює (у нашому випадку – зайчиками, "шльопками", шансоном...) вона автоматично "призначає високим".

На початку 2000-х, декілька років поспіль (принаймні на моїй пам'яті на "Плюсах", поправте, якщо плутаю) на День Незалежності показували американський однойменний фільм (екшн про атаку інопланетян), і з рейтингами, здається, все було гаразд. За відсутності свого "тематичного" кіно, послуговувалися на позір універсальним (насправді американським патріотичним) міфом. (На місці якого могла би бути, скажімо, історія про вихід із Єгипту, давніший приклад, як знедолені народи проєктували свої переживання на універсальний міф.)

Читайте також: Українці розділені, але не географічно, а ціннісно – Пекар

Презумпція, що в душі так званого "простого народу" нема місця для спільного переживання чогось більшого за просту пісеньку про шльопки, делікатно кажучи сумнівна. І якщо цей запит на великі сенси існує, його не задовільняє проста людська радість зазирання у "внутренний мир" Могилевської. Просто ці сенси шукають деінде. І тут провайдером може бути, наприклад, інша держава.

Таким чином проблема цьогорічного святкування не в тому, що це "поганий смак", а в тому, що держава сказала своїм громадянам: "От ми такі, трохи, як казав Кучма, "с придурью", ми милі біленькі зайчики. Гарантією нашої безпеки є те, що ми нікому не показуватимемо, що в нас є чуваки, які вміють валити, не відсвічуватимемо, а покажемо баб красивих та артистів смішних. А хто дєрзкій – той не з нами, бо прийдуть люлей давати їм, а перепаде й нам за компанію".

Це перевірена щонайменше двома століттями рамка безпеки: якщо ти смішний – ти не претендуєш на владу, ти безпечний і благонадійний. Ти лояльний – до справжньої влади, яка може дозволити собі весь культурний діапазон.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube